Дві чаклунки

НЕЗАЛЕЖНИЙ НАУКОВО-МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР

«РОЗВИВАЮЧЕ НАВЧАННЯ»

Старагіна І.П., Чеснокова О.Г.

ГРА «ДВІ ЧАКЛУНКИ»:

27 ЗАНЯТЬ З РОЗВИТКУ МОВЛЕННЯ

ДЛЯ ПЕРШОКЛАСНИКІВ

(введення в писемне мовлення)

Частина 1

Харків - 2008

ББК 81.2 Р - 922

З77

 

 

 

Методичні рекомендації охоплюють матеріал 27 ігрових занять у першому класі. Усі заняття пов’язані між собою тим, що кожне з них відбиває той чи інший етап розвитку спеціально розробленої сюжетно-рольової гри «Дві чаклунки».  Загальна мета цих занять –  введення першокласників у писемне мовлення.

Дані рекомендації адресовані, у першу чергу, учителям, які працюють за програмою з розвивального навчання рідної мови в загальноосвітній середній школі (система Ельконіна – Давидова). На думку авторів, дані ігрові заняття можуть бути повноцінно реалізовані й у класах, де навчання ведеться за іншими програмами навчання рідної мови.

У методичних рекомендаціях автори особливу увагу приділяють педагогічним прийомам з ініціювання та підтримки творчої активності учнів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Старагіна І.П., Чеснокова О.Г.

З77      Гра «Дві чаклунки»: 27 занять з розвитку мовлення для першокласників (введення в писемне мовлення). Методичні рекомендації для вчителя. Ч.1 – Харків: Розвиваюче навчання, 2008. –  76 с.

Ó І.П. Старагіна

    О.Г. Чеснокова, 2008

                                     Ó ННМЦ

                                                                                         «Розвиваюче навчання», 2008
 

 

ВСТУП

1.

Писемне мовлення молодших школярів уже кілька сторіч привертає увагу педагогів і психологів. Практика навчання, що склалася у світовій педагогіці, виявила реальні труднощі учнів у подоланні основної перешкоди, що відокремлює усне мовлення від писемного. Ще в 30-і роки ХХ століття Л.С. Виготський визначив джерело цих труднощів таким чином: на письмі «доводиться передавати словами те, що в усному мовленні передається за допомогою інтонації й безпосереднього сприйняття ситуації»[1] , тобто,  у першу чергу, –  смисл мовлення.

Наявність смислу в писемному мовленні характеризує писемне мовлення як висловлювання (Л.С. Виготський, М.М. Бахтін). Смислова завершеність висловлювання виявляється в тому, що «відносно висловлювання можна зайняти відповідну позицію – із ним можна погодитися або не погодитися, виконати, оцінити тощо»[2] . Відповідно, смислова неповноцінність писемного мовлення проявляється в неможливості відреагувати на нього поза ситуацією безпосереднього спілкування, у якій це мовлення було створене, тобто поза ситуацією,  коли читачеві відомо, ким, для кого й навіщо щось було написано. При цьому писемне мовлення, яке не має смислової повноцінності, може бути логічно вибудуваним, абсолютно грамотним, лексично різноманітним, мати чітку жанрову приналежність, а в писемному висловлюванні можуть траплятися недоліки: логічні неточності, граматичні помилки, лексичні повтори тощо. Проте, саме писемне висловлювання в культурі  розглядається як розвинена форма писемного мовлення: маючи смислову повноцінність, воно відокремлюється від свого автора, «живе», «діє» і «бере участь» у створенні нових смислів.

Писемне мовлення молодшого школяра тривалий час, як правило,  привертало увагу педагогів і психологів своєю  операційно-технічною складовою: способи дій письма й читання, способи побудови зв’язного тексту. Про молодшого школяра як про ініціатора спілкування в умовах писемного мовлення, тобто суб’єкта писемного мовлення,   питання довгий час не ставилося. Навчання писемному мовленню на цьому віковому етапі розглядалося й розглядається найчастіше як опанування засобів довільної пам'яті (наприклад, вправи на переказ текстів),  уяви (наприклад, завдання на складання історій за поданим початком, написання казок тощо),  мислення (наприклад, завдання на письмове пояснення розв’язання математичних задач).

Визнаючи цінність писемного мовлення в розв’язанні позначених вище завдань, в останнє десятиліття в системі розвивального навчання цілеспрямовано обговорюється  питання про пошук шляхів до виявлення молодшими школярами задачно-смислової складової писемного мовлення. Йдеться про функцію писемного мовлення в доданні цілісності (смислової  завершеності) деякій ситуації дії. Саме ця функція проявляється в роботі автора над своїм писемним висловлюванням. Дослідження, що проводилися протягом багатьох років[3], дозволили не тільки вивчити умови появи в писемному мовленні  молодших школярів висловлювання, але й розробити відповідний метод навчання.

Метод навчання молодших школярів висловленню в писемному мовленні вимагає виходу за рамки традиційної роботи з мовленням, тобто за рамки дій говоріння, слухання, читання й письма, у сферу драматичної дії. Драматична ж дія в досвіді дитини зароджується в ігровій діяльності. Тому ігрова діяльність молодшого школяра в межах запропонованого методу не  ігнорується. Крім того, сама по собі навчальна діяльність як провідна діяльність молодшого школяра з її орієнтацією на операційно-технічну  складову писемного мовлення не дає такий ефект розвитку як поява висловлювання в писемному мовленні молодшого школяра. Пояснюється це тим, що писемне висловлювання оформлює смисли людського спілкування й може бути продуктом тієї діяльності, яка орієнтована на смисли людського спілкування. Тому істотною особливістю методу навчання молодших школярів висловлюванню в писемному мовленні є сполучення навчальної діяльності й ігрової діяльності, яка саме орієнтована на смисли людського спілкування[4] .  Проведення занять із організацією сюжетно-рольових ігор, ігор за правилами, режисерських ігор, у ході яких діти поступово опановують особливості дії висловлювання  в письмовому мовленні є характерною рисою даного методу.

Дію висловлювання ми розглядаємо як оформлення культурними засобами деякого людського смислу (відношення до цінностей: життя й смерті, доброти, краси тощо). Розв’язання в навчанні молодших школярів завдання на опанування учнями дії висловлювання дозволяє реалізувати в шкільному навчанні цілісний підхід до становлення писемного мовлення: від задачно-смислового (молодший школяр як ініціатор спілкування в писемному мовленні) до операційно-технічного забезпечення писемного мовлення (дія письма й мовленнєва дія як операції в складі дії висловлювання).

2.

Дія висловлювання, на відміну від мовленнєвої дії або дії письма, характеризується як позиційна дія, тобто дія, результативне здійснення якої можливе тільки за умови, якщо той,  хто діє, займає певну позицію. Розглянемо, що в роботі з дією висловлювання розуміється під позицією.

Позиція – це місце. Наприклад, у театрі місце в партері й місце на балконі третього ярусу – це різні позиції для глядача, вони дозволяють йому побачити різне. Глядач у партері бачить перед собою тільки оркестрову яму й сцену з акторами на ній; глядач на балконі бачить і музикантів в оркестровій ямі, і глядачів у партері, і сцену з артистами, але бачить усе загалом, не детально, у той час як глядач у партері може розглянути колір очей актора тощо. Коли мова йде про позицію, то мається на увазі деякий кругозір бачення: щось попадає в поле зору, а щось ні. Можливість розглядати об’єкт із різних позицій дозволяє одержати максимально близьке до реальності уявлення  про цей об’єкт. Якщо використовувати приклад глядача в партері й глядача на балконі, то дія у двох позиціях припускає,  що глядач якимсь чином то наближається до сцени, то віддаляється від неї. Якщо діяти безпосередньо в двох різних позиціях, то виходить, що глядачеві треба перелітати або перебігати постійно з балкона в партер і навпаки. У театрі ж давно глядач користується особливим технічним засобом – біноклем, тобто дія глядача в театрі, якщо він справжній і уважний глядач, здобуває завдяки біноклю опосередкований характер. У кіномистецтві прийом віддалення кінокамери або наближення її до актора – режисерський прийом, який часто використовується. Глядач, завдяки такому прийому,  бачить ту або іншу сцену то з висоти пташиного польоту, то опиняється усередині її.

Варто  помітити, що глядач під час вистави – це спостерігач, тобто той, хто виступає свідком того, що відбувається. Такий сторонній спостерігач може допомогти відтворити картину того, що сталося, але він не може вплинути на те, що вже відбулося.  Важливо відзначити, що іноді глядач-спостерігач може почати проявляти активність і, фактично, втрачає позицію спостерігача, а стає учасником спілкування. Деякі сучасні театральні дійства розраховані саме на такого глядача.

Слід сказати ще й про таку активність спостерігача, коли він, з одного боку, не втрачає своєї позиції спостерігача, але й не  лишається стороннім щодо розгортання ситуації спілкування. Так, наприклад, режисер, оцінюючи як сторонній спостерігач під час репетиції роботу акторів, часто втручається в те, що відбувається:  дає вказівки акторові, куди повернути голову, як наближатися тощо. Режисер на репетиції – це вже не сторонній спостерігач, а розуміючий спостерігач. Режисер саме як розуміючий спостерігач, тоді, коли розуміє, що ж актори роблять не так, втручається й вносить уточнення в поведінку акторів.

Однак, глядач, що сидить у театрі, де б він не сидів – у партері, або на балконі, і навіть, озброєний біноклем,  та й режисер, не може без використання особливих технічних засобів побачити себе, як він дивиться виставу або кінофільм. Це можливо вже завдяки іншим засобам, наприклад, таким як, камера відеоспостереження. За допомогою особливих засобів об’єктом уваги глядача може стати не тільки те, що відбувається на сцені, але й те, що відбувається із самим глядачем під час перегляду вистави. У такому разі,  даний засіб дозволяє глядачеві зайняти позицію спостерігача стосовно самого себе, яка в реальності принципово відсутня (немає такого місця).

У психології вже давно обговорюється позиція спостерігача як позиція, що дозволяє бачити не лише іншого, а й себе як іншого, тобто як того, хто здійснює ту або іншу дію.

Позиційна дія висловлювання, здійснювана автором у писемному мовленні, досить складно впорядкована й включає одночасність дії як у позиції учасника спілкування (свого роду актора), так і в позиції спостерігача, причому розуміючого спостерігача (свого роду режисера).

У позиції учасника спілкування автор висловлювання бачить свого конкретного співрозмовника (або навіть декількох), якому адресує своє мовлення й від якого чекає відповідної реакції, а також предмет, про який говорить. Але в цій позиції він не бачить себе як того, хто висловлюється, не може допомогти собі як тому, хто висловлюється. Позиція ж спостерігача відкриває такий кругозір бачення, у який попадає вся ситуація спілкування в цілому в ланцюзі інших ситуацій спілкування: і сам той, хто висловлюється, як носій певних цінностей, і його реальний співрозмовник, і його потенційні в часі й просторі співрозмовники як носії інших цінностей. Це створює можливість звертання до власних смислів: «звертання на самого себе, погляд на себе з боку – це початок здатності або сама здатність заглядання усередину самого себе, початок формування образа самого себе й винесення його в цілому або окремих властивостей зовні»[5] .

Метод навчання молодших школярів писемному висловлюванню  забезпечує становлення в учнів молодших класів уміння діяти одночасно в двох позиціях: позиції учасника спілкування й позиції спостерігача.  При цьому в ході навчання забезпечується перехід молодших школярів від стороннього  спостереження до розуміючого. Молодші школярі з «глядачів» виростають у «режисерів».

Як і будь-яка дія, дія висловлювання має свою орієнтовну основу, урахування якої дозволяє тому, хто висловлюється, діяти продуктивно. Орієнтовна основа дії висловлювання включає не тільки мовленнєвознавчі поняття (тема, рема, текст тощо), які забезпечують дію в позиції учасника спілкування, але й металінгвістичні поняття, що забезпечують дію в позиції спостерігача. Насамперед, це поняття: висловлювання як адресована й завершена поведінка в ситуації спілкування, межі висловлювання, автор і адресат висловлювання, репліка як словесно оформлена частина висловлювання, первинні й вторинні висловлювання. Метод навчання молодших школярів дії висловлювання в писемному мовленні забезпечує засвоєння цих понять.

3.

У першому класі,  коли діти, як правило, тільки відкривають для себе дії письма й читання, при спеціально організованому навчанні  стає можливим розпочати роботу з виділення позицій, суттєвих для дії висловлювання. Позначимо завдання в роботі з дією висловлення на цьому етапі:

1) Оформлення позицій учасника спілкування й спостерігача (стороннього спостерігача) у ролі, які добре відомі дітям. Для позиції учасника спілкування такою роллю виступає «гравець» будь-якої сюжетно-рольової гри або «артист» у виставі. Позиція спостерігача на цьому етапі навчання оформлена в роль «уболівальника» за ходом гри або «глядача», тобто того,  хто бачить і чує учасників спілкування («гравців», «артистів»), сам у спілкуванні не бере участь, але обов’язково оцінює поведінку учасників спілкування.

2) Оформлення відносин «уболівальник» – «гравець»  або «глядач» –«актор» у ході обговорення гри або вистави в оціночні судження: «уболівальник» оцінює поведінку «гравця» або  «глядач» оцінює поведінку «актора», висловлюючись словесно (чи дотримувався гравець правил,  сподобалася чи не сподобалася гра актора, схоже чи не схоже діяв актор у відповідності зі своїм персонажем тощо).

Перелічені завдання з оформлення позицій і відносин взаємодіють із не менш важливими завданнями початкового етапу навчання писемного мовлення:

– мотивація писемного мовлення – дій письма й читання;

– виділення засобів спілкування в усному і писемному мовленні;

–      удосконалення діалогічного усного мовлення першокласників.

4.

Для введення шестирічних першокласників у писемне мовлення розроблена сюжетно-рольова гра «Дві чаклунки».

Сюжетом цієї гри є подолання учасниками спілкування всіляких труднощів, що виникають під час спілкування: неможливість звернутися або відповісти на звертання через наявність перешкод (занадто швидке або занадто повільне мовлення) або через умови, що перешкоджають спілкуванню (погано видно, погано чутно, незнайома мова). Труднощі, про які йде мова, виникають у грі через підступ двох злих чаклунок – чаклунки Мовчунки й чаклунки Балакухи.

Уявлювана ситуація, що втягує дітей у гру, пов’язана з тим, що чаклунки іноді проникають у класи й зачаровують учнів. Навчитися розпізнавати зачарованих і надавати їм своєчасну допомогу – така мета гри.

Зауважимо, що кожна сюжетно-рольова гра, крім сюжету, як випливає з досліджень Д.Б. Ельконіна[6] , має ще й свій зміст. Змістом сюжетно-рольових ігор дошкільного віку виступають соціальні стосунки (батьки – діти, лікар – пацієнт, продавець – покупець тощо), тобто відносини, які складаються між учасниками безпосереднього спілкування («той, хто звертається» – «той, хто відповідає»). Такі відносини чітко зовні визначені межами висловлювань, тобто зміною тих, хто висловлюється, є, можна сказати, природними й дуже рано відкриваються дітям. Відносини ж «учасники спілкування» – «спостерігач» є вже  не природними, а культурними, тобто опосередкованими. Ці відносини зовні представлені для дітей не в побутових сценах спілкування, а в особливих суспільних інституціях, наприклад,  театр, кіномистецтво, художня література. Відкриття відносин «учасники спілкування» – «спостерігач»  є «зоною найближчого розвитку» молодшого школяра. Саме вдосконалювання себе як того, хто  висловлюється,  не тільки вже з позиції учасника спілкування (того, хто звертається, чи того, хто відповідає), а й з позиції спостерігача дозволить надалі дитині стати суб’єктом спілкування в писемному мовленні.   Освоєння відносин «учасники спілкування» – «спостерігач» і стає змістом гри «Дві чаклунки».

У грі «Дві чаклунки» виділяються такі ролі: ті, хто зачаровані чаклунками, і ті, хто будуть допомагати зачарованим (знімати чари або шукати засоби, якими можна заповнити «недосконалість» зачарованого). При цьому можливий перехід з однієї ролі в іншу в разі, якщо діти, діючи в межах ролі «ті, хто допомагають зачарованим», наприклад, відтворюючи діалог несловесними засобами спілкування, не можуть впоратися із завданням. У такому разі вони виявляються тепер виконавцями ролі «ті, хто зачаровані чаклунками».

Гра має правила: чаклунки постійно хитрять, роблять пастки тим, хто спілкується, а діти в ролі тих, хто допомагає зачарованим, шукають засоби, як протистояти чаклункам. Основна ігрова дія – діти знімають чари з тих, хто зачарований (чарівною паличкою, магічними словами тощо).

Відзначимо, що гра «Дві чаклунки» охоплює тривалий період – 27 ігрових занять – і забезпечується залученням інших ігор зі своїми ролями й правилами (таблиця 1).

Таблиця 1

Організація роботи з розгортання гри  «Дві чаклунки»

№ заняття	Етап гри «Дві чаклунки»	Залучені ігри
1	Увести персонажів – чаклунка Балакуха й чаклунка Мовчунка – як творців усіляких перешкод у спілкуванні й тим самим задати: 1) сюжет гри «Дві чаклунки» (чаклунки можуть зачаровувати людей і перешкоджати їхньому спілкуванню); 2) ролі («зачаровані» і «ті, хто будуть знімати чари»); 3) ігрову дію – знімаємо чари чарівною паличкою	Сюжетно-рольова гра «На уроці»
2 –3	Розвиток сюжету: розповіді про витівки чаклунок, виявлення можливих перешкод у спілкуванні;  «розпізнавання» зачарованих у ситуаціях спілкування поза школою й серед однокласників і допомога їм шляхом ігрової дії (знімаємо чари за допомогою чарівної палички)	Ігри за правилами «Упізнай зачарованого» і «Розмова по телефону»; сюжетно-рольова гра «На прийомі у ветеринара»
4 – 6	Уточнення змісту гри: уведення відносин «учасники спілкування» – «спостерігачі»; виявлення того, що саме спостерігач – це той, хто самий захищений від витівок чаклунок і краще інших підготовлений для надання допомоги зачарованим	Ігри за правилами «Імена», «Фотограф»,  «Майстер скоромовок», «Де швець живе?»
7 – 8	Розвиток сюжету: виявлення нових засобів допомоги зачарованим – використання жестів для спілкування у разі, якщо хтось зачарований чаклункою Мовчункою	Ігри за правилами «У ведмедя у бору»,  «Цар Горох, візьми нас на роботу»
9 – 11	Розвиток сюжету: удосконалювання себе як спостерігача, виявлення зачарованих серед однокласників, а також серед мешканців царства царя Гороха  й допомога їм відомими засобами (знімаємо чари за допомогою чарівної палички; пропонуємо несловесні засоби спілкування)	Ігри за правилами «На концерті»,  «У хлоп’ят порядок твердий», «Регулювальник», гра-драматизація «Хто говорить?»
12 – 14	Розвиток сюжету: виявлення нових засобів допомоги зачарованим – використання писемного мовлення для спілкування у разі, якщо діти зачаровані чаклункою Мовчункою або чаклункою Балакухою (якщо більша група дітей зачарована, можна використовувати писемне мовлення, щоб організувати їхнє спілкування )	Ігри за правилами «Піктограма» , «Листоноша», «Лист»
15 – 26	Розвиток сюжету: удосконалювання себе як спостерігача, виявлення зачарованих серед однокласників і допомога їм відомими засобами  (використовуємо чарівну паличку,  пропонуємо несловесні засоби для спілкування, писемне мовлення)	Ігри за правилами «Розмови в зачарованому місті»,  «Лист», режисерська гра «У ляльковому театрі», гра-драматизація «Гуси-гуси»,   «Ріпка», «Зустріч рибалок» «Мисливець», «Ковалі», «Бондар» , «Жабка йде з базару»,  «Зустріч»
27	Розвиток сюжету: відповідь на виклик чаклунок; відхід чаклунок як переможених	Конкурс-випробування за завданнями чаклунок
28 – 30	Резерв	Ігри за бажанням дітей, гра «У театрі», організована другокласниками

5.

Найважливішою особливістю гри «Дві чаклунки» є поступове наростання активності дитини як спостерігача за поведінкою учасників спілкування спочатку в ролі вболівальника, потім глядача. Тематична спрямованість занять у межах гри «Дві чаклунки» (таблиця 2) відбиває обсяг роботи з металінгвістичними поняттями (спілкування –  учасники спілкування й спостерігачі – засоби спілкування – умови безпосереднього спілкування), необхідними для здійснення спостерігачем дії оцінювання поведінки учасників безпосереднього спілкування.

Таблиця 2

Тематична спрямованість занять у межах гри «Дві чаклунки»

№ заняття	Тема
1	Спілкування – взаємодія людей
2	Основні перешкоди в спілкуванні
3	Спілкування – ланцюжок звертань і відповідей
4	Учасники спілкування й спостерігачі
5	Спостереження за оточуючими людьми, предметами, людським мовленням
6	Спостереження за ситуацією спілкування
7	Засоби спілкування: слова й дії
8	Засоби спілкування: слова, дії, жести
9	Засоби спілкування:  слова, дії, жести, мовчання
10	Засоби спілкування:  слова, інтонації, особливості голосу, дії, жести
11	Засоби спілкування:  слово, жести, звукові й колірні сигнали
12	Засоби спілкування: слово, піктограма
13	Засоби спілкування: писемне мовлення
14	Засоби спілкування: писемне мовлення (продовження)
15	Умови безпосереднього спілкування: можливість бачити й чути один одного
16	Умови безпосереднього спілкування: знання мови спілкування
17	Була гра – стала вистава (трансформація гри у виставу)
18	Від казки до вистави
19	Реконструкція ситуації спілкування на основі бувальщини
20	Театральний фестиваль. Розповідь про виставу (письмова робота)
21	Від баєчки до вистави
22 – 23	Від народної пісеньки до вистави
24	Другий театральний фестиваль. Розповідь про виставу (письмова робота)
25–26	Беремо участь у виставі – дивимося виставу – розповідаємо про виставу
27	Свято перемоги над чаклунками
28 – 30	Резерв

Практична робота з різними ситуаціями спілкування, яка передбачається в межах  гри «Дві чаклунки», дозволяє маленьким учням виявити, що не будь-які відносини між людьми можна назвати спілкуванням. Спілкування – це зусилля з взаємодії.  Діти відкривають, що учасники спілкування – це «той, хто звертається до іншого, очікуючи на відповідь», і «той, хто відповідає на звертання». При цьому учасники спілкування – це не обов’язково «той, хто говорить», і «той, хто його слухає», звертатися й відповідати можна, використовуючи несловесні засоби спілкування. Спілкування можна порівняти з ланцюжком звертань і відповідей.

На перших заняттях (заняття 1 – 3) учні виявляють, які дії виконують учасники спілкування (звертатися й відповідати на звертання) і вдосконалюються в цих діях («На уроці», «Розмова по телефону», «На прийомі у ветеринара»). Також на цих заняттях обговорюється питання, у чому полягають основні перешкоди для спілкування. Виявляються, наприклад, такі перешкоди, як: той, хто звертається, не дає іншому можливості відповісти, або той, від кого чекають відповіді, з якоїсь причини не відповідає («Упізнай зачарованого»).

 Якщо спочатку предметом уваги і обговорення дітей виступають відносини між учасниками спілкування, тобто відносини «той, хто звертається» – «той, хто відповідає», то поступово, починаючи із четвертого заняття, у грі «Дві чаклунки» стають предметом уваги й обговорення відносини «учасники спілкування» – «спостерігач».  Під час обговорення гри «Імена»  діти відкривають для себе сутність дії  спостерігача – оцінювати поведінку учасників спілкування. Саме увага до поведінки того або іншого учасника спілкування й оцінка цієї поведінки (зачарований або не зачарований, ким саме зачарований: Мовчункою або Балакухою тощо) дозволить дітям надалі  легко протистояти витівкам чаклунок і справлятися із труднощами, що перешкоджають спілкуванню, знаходити засоби протидії чаклункам.

У ході гри «Листоноша» (заняття 4) діти виявляють, що спілкуватися можна не тільки усно, але й письмово. 

Для вдосконалювання себе як спостерігачів дітям на наступному занятті (заняття 5) пропонується спробувати знайти відповідь на питання, за чим можна спостерігати. Спостереження за предметами може захопити дітей («Фотограф»), не менш цікаво виявляється спостерігати за мовленням людини («Майстер скоромовок»). Але саме спостереження за поведінкою людей у ході спілкування («Де швець живе?»), що стає предметом обговорення на занятті 6, буде метою цілого ряду наступних занять. Те, що можна спостерігати й за писемним мовленням (тобто оцінювати), і що такими спостерігачами є читачі, діти відкриють для себе пізніше (2 клас). Хоча деякі спроби в цьому напрямку будуть зроблені й у першому класі: наприклад, у грі «Піктограма» дітям однієї групи пропонується «розшифрувати» правило поведінки в школі, пред’явлене іншою групою у вигляді піктограми.

Наступний блок занять (заняття 7 – 14) дозволяє вчителеві спрямувати увагу дітей на засоби спілкування. При цьому в коло обговорення втягуються як словесні, так і несловесні засоби (жести, міміка, дії, інтонації). Ігри «У ведмедя у бору», «Цар Горох, візьми нас на роботу», «На концерті», «У хлоп’ят порядок твердий», «Хто говорить?»  спрямовані на вдосконалення першокласників як спостерігачів (уболівальників, глядачів) за поведінкою учасників спілкування (гравців, артистів).  Важливою умовою для утримування різниці між діями учасників спілкування й спостерігачами є те, що гравці або артисти завжди мають деякий театральний реквізит (костюми, маски), а спостерігачі використовують для вираження своєї активності прапорці.

Згодом (заняття 15 і 16) у ході обговорення ігор «Розмови в зачарованому місті» і «У ляльковому театрі» діти відкривають умови безпосереднього спілкування (можливість бачити й чути одне одного, а також необхідність говорити на зрозумілій для всіх співрозмовників мові). Діти як спостерігачі оцінюють, що іноді спілкування може не відбутися не через витівки чаклунок, а тому що не враховано умови, у яких відбувається спілкування.  Цей висновок і сама робота з умовами спілкування дуже важливі для удосконалення усного і подальшого опанування писемного мовлення.

На занятті 17 відбувається трансформація гри в театральну виставу й виявляється, що відмінною рисою вистави в порівнянні з грою є те, що наявність спостерігачів (глядачів) на виставі – це обов’язкова умова театральної вистави, у той час як наявність спостерігачів під час гри (уболівальників) не є обов’язковою умовою гри. Вистава - це гра, завжди розрахована на глядача.

Важливо відзначити той факт, що  спочатку під час  спостереження за ходом тієї або іншої гри спостерігачі оцінюють  погодженість дій учасників групи, реалізують свою спостережливість у тому, щоб «так само» показати, щоб у точності повторити деяку дію («У ведмедя у бору», «Цар Горох, візьми нас на роботу», «У хлоп’ят порядок твердий», «Гуси-гуси», «Ріпка»). Згодом з появою ігор-драматизацій, починаючи із заняття 10 («Хто говорить?»), акцент у спостереженнях зміщується на індивідуалізацію образа, на те, щоб завдяки своїй спостережливості зробити «по-іншому» («Ріпка», «Зустріч рибалок», «Мисливець», «Ковалі», «Бондар», «Жабка йде з базару», «Зустріч»).

Подальша робота на ігрових заняттях (заняття 18 – 24) побудована циклічно. Спочатку діти на трьох заняттях, об’єднавшись у групи, інсценують ту або іншу ситуацію спілкування. Це може бути казка («Ріпка»), бувальщина («Зустріч рибалок»), баєчка («Мисливець»), народні пісеньки («Ковалі», «Бондар»). Під час обговорення дитячих вистав на кожному із занять спостерігачі (які через хвилину можуть самі стати артистами) оцінюють гру артистів з погляду, що було зрозуміло або незрозуміло в грі артистів, що сподобалося, а що можна зробити по-іншому тощо. На останньому, четвертому занятті циклу, проводиться фестиваль театральних вистав і, що найголовніше, для обговорення вистав використовується писемна форма мовлення: діти пишуть листа із оцінкою того, ким їм більше подобається бути: глядачами або артистами (заняття 20) або з відгуком на виставу, що сподобалася (заняття 24). На трьох заключних заняттях гри «Дві чаклунки» діти переконуються в тому, що вони навчилися спостерігати за ситуаціями спілкування й стали справжніми спостерігачами, які знають засоби, за допомогою яких можна протистояти підступам чаклунок.

Важливо, щоб у вчителя був у запасі деякий час (не обов’язково навчальний), щоб провести додаткове ігрове  заняття за проханням дітей (наприклад, якщо вони захочуть ще раз пограти в гру «На концерті» або будь-яку іншу гру). Крім цього, другокласники можуть підготувати для першокласників гру «У шкільному театрі» і запросити першокласників на свою виставу. Після відвідування такого шкільного  театру першокласникам пропонується  написати листа другокласникам з відгуком на виставу. Питання, які вони можуть висвітлити у своєму листі, можуть бути такими:

1.     Яку виставу ви дивилися?

2.     Чи сподобалася вистава?

3.     Які ролі виконували артисти?

4.     Чи не заважали чаклунки артистам або глядачам?

Учитель повинен розуміти, що на ігрових заняттях під час виконанні будь-яких завдань, пов’язаних з писемним мовленням, учневі завжди надається вибір. Дитина може написати лист самостійно або звернутися по допомогу до дорослого (у такому разі дорослий тільки записує текст, що промовляє дитина). Дитина може зімітувати те, що вона пише лист («начебто» написати лист) або взагалі відмовитися від виконання завдання. З кожним із цих рішень учитель повинен погодитися й спеціально ніяк не коментувати.

6.

Поведінку вчителя під час ігрових занять можна схарактеризувати як ініціювання творчої активності дітей. Це пов’язане  із спонуканням дітей до дії відповідно певної мети без заданого зразка дії; дозволом і заохоченням безлічі питань і думок; стимулюванням відповідальності й незалежності; акцентом на дитячій самостійності;   схвальною оцінкою дитячої фантазії; відкритістю до дитячої імпровізації. Заняття дозволяють розгортати дитячу творчу активність у декількох напрямках:

– розробка сюжету гри в групі й самостійно (ігри «Розмова по телефону», «На прийомі у ветеринара», «Регулювальник», «У ляльковому театрі», «Мисливець»);

– індивідуалізація образа в іграх-драматизаціях завдяки використанню несловесних засобів спілкування, ході тощо (ігри «Хто з ким говорить», «Ріпка», «Зустріч рибалок», «Мисливець», «Ковалі», «Бондар», «Жабка йде з базару», «Зустріч»);

– побудова усних висловлювань в умовах безпосереднього спілкування під час  гри в парі або в групі («Розмова по телефону», «На прийомі у ветеринара», «У ведмедя у бору», «Ріпка»), а також під час загальнокласного обговорення гри на кожному із занять.

Основні перешкоди, які, на наш погляд, можуть заважати вчителеві організувати сюжетно-рольову гру «Дві чаклунки» і залучити до неї  учнів, такі:

1. Відсутність віри в дитячі творчі можливості, і, внаслідок цього, прагнення  в усьому задати дитині зразок дії.

2. Нерозуміння й, внаслідок цього, ігнорування психологічних особливостей першокласників шестирічного віку.

3. Небажання сприймати дитину такою, «якою вона є», а прагнення змусити її бути такою, якою «вона повинна бути».

4. Острах хоча б на якийсь час – час гри – втратити владу над дітьми.

Інші перешкоди, які можуть називати педагоги, а саме: недостатність часу на «більш серйозні речі», наприклад, навчання читання й письма; погана матеріальна база; відсутність серед батьків помічників у проведенні ігрових занять тощо – все це, на наш погляд, «відмовки», суттю яких, як правило, виступає будь-які із перерахованих вище перешкод.

7.

Особливу увагу вчителя звертаємо на організацію, проведення й  обговорення ігор-драматизацій (заняття 10, 17 – 27). Гра-драматизація з’являється в першому класі як різновид сюжетно-рольової гри й надалі (другий – третій класи) стає провідним видом гри на заняттях, метою яких є становлення в молодших школярів позиційної дії висловлення.

Відзначимо, що діти, діючи відповідно до ролі в межах сюжетно-рольових ігор (заняття 1 – 9: наприклад, ветеринар, листоноша, ведмідь тощо), неминуче залучали до  своєї поведінки ті або інші характерні для ролі жести, дії, інтонації. Інакше кажучи, діти, «зображуючи» ветеринара, листоношу, ведмедя, використовували деякі драматичні прийоми.  Однак, усі ці драматичні засоби «зображення» того або іншого персонажа не виступали предметом обговорення з дітьми, а тому залишалися неусвідомленими й використовувалися дітьми, як правило, мимоволі. На думку авторів, в усвідомленні дітьми засобів зображення тієї або іншої поведінки криється можливість привести молодших школярів до виявлення суттєвої особливості писемного мовлення: те, що в усному мовленні «зображується» драматичними засобами (смисл), у писемному мовленні зображується за допомогою  слова.

Перша гра-драматизація, під час обговорення якої вчитель починає кропітку й тривалу роботу з усвідомлення дітьми драматичних засобів зображення того або іншого смислу – гра «Хто говорить?» (заняття 10). Від уміння вчителя вести зацікавлене обговорення драматичних етюдів, які пропонують діти, залежить  зростання дитячої ініціативи в розв’язанні драматичних завдань. Під драматичним завданням нами розуміється пошук засобів зображення тієї або іншої поведінки персонажа відповідно до заданої мети («покажи, що дідусь просить» або «покажи, що дідусь вимагає»). Важливо відзначити, що вчитель не дає ніяких зразків несловесної поведінки (жести, міміка, інтонації) персонажів. Усі драматичні рішення знаходять самі діти. Єдине, що робить учитель, так це звертає увагу, як самих виконавців, так і спостерігачів на зроблені виконавцями знахідки.

На занятті 17 після обговорення поведінки гравців під час гри «Гуси-гуси» і артистів у виставі з такою ж назвою діти й учитель роблять висновок про розходження між грою й виставою: якщо кожний з учасників гри спеціально буде додавати до слів відповідні інтонації, жести, дії, то він із простого гравця перетвориться в актора, а гра стане виставою. На цьому занятті народжується нова сюжетно-рольова гра «У театрі». При цьому з’ясовується, що для того, щоб грати в гру «У театрі», необхідно:

1. Вибрати, хто буде акторами, а хто – глядачами.

2. Актори повинні розподілити ролі й провести репетицію, а потім, одягнувши театральні костюми, запропонувати виставу.

3. Глядачі повинні купити квитки й зайняти місця в залі для глядачів.

На наступному занятті (заняття 18) саме така робота пропонується з казкою «Ріпка». Спочатку в класі проводиться репетиція вистави, а потім глядачі, купивши квитки, переходять у зал для глядачів і займають свої місця. Артисти показують виставу.  Виконавці вибираються за бажанням. Якщо є кілька бажаючих – усе вирішує жереб або лічилка, але іноді можна, щоб вибір актора зробив учитель. Якщо вчитель бачить, що дитина не може впоратися з обраною роллю, то він м’яко заміняє її, пропонуючи іншому учневі сказати або показати щось більш точно. Звертаємо увагу, що «репетиція» у межах ігрових занять має особливий зміст. Репетиція вистави можлива за кілька обов’язкових умов:

1) дітям не задаються зразки для «зображення» персонажа, а надається можливість показати своє бачення персонажа відповідно до певної мети («покажи, що рибалка здивований» або «покажи, що рибалка розгублений»);

2) усі дитячі спроби обговорюються вчителем й дітьми завжди доброзичливо;

3) оцінка дитячих спроб і вибір поведінки персонажа для вистави здійснюється на підставі критеріїв «зрозуміло – не зрозуміло»;

4) учитель завжди спочатку вислуховує оцінні судження дітей (пом’якшуючи їх при необхідності), а лише потім висловлює свою думку (з якою саме дитячою оцінкою він згодний або висловлює свою особливу думку).

На занятті 18 глядачі під час перегляду вистави отримують завдання,  знайоме їм по тих іграх, коли вони були вболівальниками: вони повинні уважно спостерігати за грою акторів, щоб потім сказати, хто з акторів їм більше сподобався, чи не втрутилися чаклунки в їхню гру. Як правило, виконавці відступають від того, що було на репетиції, імпровізують.  Учитель у жодному разі на цьому занятті не наполягає на тому, щоб діти-актори точно повторили те, що було на репетиції, більш того, учитель у жодному разі не вимагає щось зіграти спочатку, тобто «правильно». Учитель під час перегляду вистави виконує особливу роботу: з одного боку, це функція режисера (наприклад, підказує акторам репліки, якщо виникає тривала затримка), але, з іншого боку, учитель як глядач емоційно реагує на виставу (сміється, переживає тощо).

Обговорення вистави припускає з’ясування того, чим сподобалася вистава, хто з акторів найбільше запам’ятався, чим саме запам’ятався тощо.  Дуже важливо попросити актора, про якого йде мова, ще раз зіграти обговорюваний епізод. Після виступу актора «на біс» бажано запитати інших дітей у класі: «Ви ж спостерігачі. А хто може точно повторити те, що зараз зробила й сказала …».  Таку пропозицію потрібно чергувати з іншою пропозицією: «Ви ж спостерігачі. А хто зараз може зовсім по-іншому показати нам те, як внучка кличе Жучку?». Зауважимо, що використання такого особливого завдання для спостерігачів  – завдання на уподібнення або диференціацію  поведінки – під час обговорення вистави  повинно стати регулярним і на наступних заняттях.

Починаючи із заняття 19 гра «У театрі» трохи спрощується: немає необхідності переходити із класу в зал для глядачів, глядачі не купують квитки. Це викликано тим, що збільшується час на «репетицію» (дитячі спроби й обговорення), тому що репетиція проходить тепер у два етапи: загальнокласна й репетиція в групах. Поступово відбувається переакцентуація уваги дітей із сюжетно-рольової гри «У театрі» на саму гру-драматизацію.

На кожному занятті після репетиції всіх груп обирається група, у якій виконавці найбільш виразно показали своїх героїв. Ця група отримує  право повторно показати свою виставу. Іноді діти під час повторного показу починають вносити зміни до вистави. Це може викликати невдоволення глядачів, тому що вони просили повторити ту виставу, що їм сподобалася найбільше. Якщо зміни суттєві і є явне невдоволення глядачів, то вчитель повинен у доброзичливій формі сказати артистам про це. Важливо, щоб діти розрізняли, коли завдання пов’язане із внесенням новизни у виставу (різні групи пропонують різні вистави за тим самим діалогом), а коли завдання пов’язане з тим, що треба «повторити» виставу, тобто показати «ту саму» виставу, продемонструвавши «ту саму» гру акторів.

Пропонуючи дітям на занятті 19 репетицію в групах (тобто роботу без керівництва вчителя),  очікувати, що вона відбудеться за аналогією із загальнокласною, безумовно, не доводиться.  Досить, щоб діти об’єдналися в групи й домовилися, хто яку роль буде виконувати. Важливо, щоб для кожного учасника групи знайшлася роль. У такому разі, у виставі «Зустріч рибалок» йдеться не лише про ролі рибалок, а й про ролі їхніх друзів (або ролі кішки й собаки).  Можливо, що в якихось групах і відбудеться попереднє обговорення вистави між дітьми або навіть якісь спроби репетиції. Після того, як діти розподілять ролі,  учитель пропонує провести репетицію перед усім класом. Кожна група показує свою версію вистави, а інші групи виступають глядачами й беруть участь в обговоренні. Якщо якась із груп не змогла домовитися й відмовляється показувати виставу, учитель спокійно приймає відмову й пропонує цій групі бути глядачами. Послідовність показу визначається жеребкуванням.

Щоб глядачі-спостерігачі дійсно здійснювали оцінну функцію,  у них реально повинно виникнути завдання на спостереження. Тому  вчитель на занятті 19 пропонує проводити репетицію не простих вистав, а вистав-загадок. Наприклад, у відрах рибалок буде порожньо. За поведінкою рибалок глядачі повинні будуть здогадатися, хто грав роль рибалки, що піймав велику рибу, а хто – рибалки з маленькою рибкою. На занятті 21 глядачам-спостерігачам треба буде оцінити кінцівку виставу, запропоновану групою, на заняттях 23, 24 – зачин і кінцівку. На занятті 25 діти будуть працювати знову з виставою-загадкою (старенька або молода була мишка), на занятті 26   глядачам треба буде додатково оцінити, чи змінився настрій у персонажів за час їхнього спілкування. На занятті 27 глядачі знов будуть оцінювати кінцівку в виставах, запропонованих різними групами.

На занятті 25 в учасників групи з’являється особливе завдання на спостереження: діти виступають радниками артистів (надалі, у другому класі ця функція буде розвиватися до функції розуміючого спостерігача, тобто режисера). Якщо деякі діти не відразу розуміють, у чому складається їхня роль під час підготовки вистави й відволікаються, тому що не знають, що їм робити, це не повинно дуже тривожити вчителя. Головне, що під час показу роботи групи представляти виставу повинна вся група, тобто перед глядачами повинні стати не тільки артисти, але і їхні радники. І після перегляду вистави вчитель повинен звернутися до кожного з радників із запитанням, чим він допоміг артистам під час підготовки вистави. При цьому, якщо хтось із дітей дає негативну відповідь (наприклад, «Ні, не допомагав»), учитель не повинен осуджати таку відповідь, а може лише прийняти її й перейти до опитування інших помічників.

Учитель повинен розуміти, що під час обговорення вистави, навіть якщо очевидно, що вистава не вдалася, у жодному разі не можна починати обговорення з запитання: «Що вам не сподобалося в грі цієї групи?». Це запитання взагалі повинно бути виключеним із учительського арсеналу запитань під час обговорення драматичних робіт груп.  Починати треба тільки із запитань: «Що вам сподобалося в грі цієї групи? У чому відмінність від попередніх груп? Що цікавого придумали хлоп’ята?». І лише потім можна запитати: «Що б ви порадили  хлоп’ятам зробити по-іншому?». При цьому поради дітей повинні розглядатися тільки як побажання. Будь-яка критика під час обговорення драматичних робіт повинна носити тільки форму поради. Якщо під час вистави поведінка будь-кого з героїв виявляється незрозумілою, то під час обговорення бажано використовувати мовні обороти типу: «Ти, напевно, хотів показати нам, що...». І, якщо дитина погоджується, то вчитель може продовжити: «Ми так і подумали, просто ти це не зовсім точно показав... Спробуй наступний раз зробити це точніше».

Звертаємо увагу на особливий різновид занять – театральний фестиваль  (заняття 20, 24), де на одному занятті діти переглядають відразу кілька вистав, репетицію яких вони проводили на попередніх заняттях (блок із трьох занять: наприклад, на занятті 20 діти грають вистави, «репетиції» яких проходили на заняттях 17 («Гуси-гуси»), 18 («Ріпка»), 19 («Зустріч рибалок»)). Така робота сприяє росту ініціативи й самостійності дітей у прийнятті ними драматичних рішень, з одного боку. З іншого боку, сприяє розвитку групової взаємодії (комунікативної компетентності), тому що діти під час такого заняття об’єднуються в групи за принципом «випадкової групи» і розподіляють ролі, проводять репетицію вистави, оформлюють афішу й показують виставу в новій для себе комунікативній ситуації.

8.

Гра «Дві чаклунки» передбачає  групову взаємодію дітей. Звертаємо увагу на те, що на початковому етапі це ігрова взаємодія, а згодом взаємодія дітей у групі, залишаючись ще ігровою, здобуває характер навчального співробітництва. Такі два різновиди групової взаємодії дітей різняться на підставі того, на що орієнтовано саму взаємодію: на процес чи результат.

Ігрова взаємодія в групі знайома більшості шестирічних першокласників з досвіду дошкільного життя: із ігор з однолітками в дитячому садку або вдома. Діти без будь-якого втручання дорослого можуть домовитися, хто яку роль виконуватиме в грі. Ситуація, коли є кілька претендентів на виконання тієї або іншої ролі, теж знайома дітям, як і спосіб її розв’язання: звертання до жереба або лічилки. Якщо хтось із дітей відмовляється від ігрової взаємодії за будь-якої власної причини, його в жодному разі не можна примушувати грати.

Кількість дітей у групі для різних ігор різниться.

Так у грі «На уроці» діти об’єднуються в групи по 5–6 учнів, у кожній з цих груп вибирають учителів, інші учасники групи виконують роль учнів.

У грі «На прийомі у ветеринара» групи вже будуть по 7–10 дітей, у кожній з яких вибирається лікар і медсестра, інші учні – пацієнти.

Для проведення деяких ігор не принципово, скільки дітей бере участь у грі:  4 або 6. Так, наприклад, у  грі «Фотограф» потрібно вибрати фотографа й ведучого, інші діти – спостерігачі. У грі «Мисливець» вибирається ведмідь і мисливець, інші гравці – друзі мисливця. Також в іграх «Піктограма», «Лист» кількість дітей у групі може визначити вчитель.

У грі «Цар Горох, візьми нас на роботу» з усього класу вибирається цар Горох, інші діти поєднуються в групи з рівною кількістю для виконання ролі робітників.

Для проведення всіх перелічених вище ігор досить використання простору класу. Деякі ігри не можуть бути проведені в рамках обмеженого приміщення класу. Для їхнього проведення потрібне приміщення великого розміру: шкільна рекреація або спортивний майданчик (у теплу пору року), актова зала тощо. При цьому потрібна, як правило, деяка організація простору: повинні бути позначені територія гри й територія спостерігачів (лави).

Так, у іграх, що вимагають великого ігрового простору,  «Де швець живе?» (ролі: подорожанин, мешканці лісу), «У ведмедя у бору» (ролі: ведмідь і діти), «Регулювальник» (ролі: регулювальник, пішоходи, водії), «У хлоп’ят порядок твердий» (ролі: ведучий і діти), «Гуси-гуси» (ролі: вовк, господарка, гуси) клас ділиться на дві групи: гравці й спостерігачі. Гравці займають територію гри й розподіляють ролі, а спостерігачі займають свої місця на території спостереження. Такі ігри будуть, як правило, мати кілька турів, щоб всі діти змогли побути й гравцями, і спостерігачами. Гра «На концерті» вимагає особливої організації території для спостерігачів. Спостерігачі в даній грі  є глядачами, тобто виконують у грі роль глядачів за певними правилами: вони будуть купувати квитки, відшукувати своє місце в залі для глядачів, аплодувати артистам тощо. Тому для спостерігачів розставлені не просто лави, а місця для глядачів, які діти відшукують за квитками. На лавах зазначені ряд і місце. Ролі в грі: ведучий, артисти, касири, білетери, глядачі.

Ігри-драматизації («Хто з ким говорить?», «Ріпка», «Зустріч рибалок», «Ковалі», «Бондар», «Жабка йде з базару», «Зустріч»), які з’являються, починаючи з десятого заняття, мають більш складну організацію для групової взаємодії, за описаних вище сюжетно-рольових ігор або ігор за правилами. Об’єднані в групу діти (кількість залежить від кількості ролей) не просто розподіляють між собою ролі, але й домовляються, як будуть поводитися в ході драматизації. Особливістю цих ігор, а також ігор  «Піктограма» і «Лист», є те, що ці ігри розраховані на глядача або читача. У дітей, що беруть участь у цих іграх, зароджується відповідальність за результат ігрової взаємодії. Важливо відзначити, що в цих іграх першокласників спостерігаються прояви навчального співробітництва.

Існує спеціальна література з навчання дітей навчальному співробітництву, до якої й повинен звернутися вчитель, який приступає до роботи із шестирічними першокласниками. Ми рекомендуємо, у першу чергу, такі джерела:

1. Цукерман  Г. А.  Виды общения в обучении.  –  Томск:  Пеленг, 1993. – 268 с.

2. Цукерман Г.А., Поливанова К.Н. Введение в школьную жизнь. - Томск: Пеленг, 1996. – 160 с.

ГРА «ДВІ ЧАКЛУНКИ»: ЦИКЛ ІГРОВИХ ЗАНЯТЬ

Заняття 1. Спілкування - взаємодія людей

Обладнання: малюнки чаклунок, чарівна паличка

Цілі:

• Організувати й провести сюжетно-рольову гру «На уроці»
• Увести форму обговорення гри
• У ході обговорення гри виявити предмет подальшого розгляду й спеціального орієнтування - взаємодія людей під час спілкування,  виділити специфічні для спілкування дії - «звертатися» і «відповідати»
• Увести персонажів - чаклунка Балакуха й чаклунка Мовчунка – як творців усіляких перешкод у спілкуванні й тим самим задати: 1) сюжет гри «Дві чаклунки» (чаклунки можуть зачаровувати людей і перешкоджати їхньому спілкуванню); 2) ролі («зачаровані» і «ті, хто будуть знімати чари»); 3) ігрову дію – знімаємо чари за допомогою чарівної палички
• Удосконалювати діалогічне мовлення першокласників як відповіді на питання вчителя й під час групової взаємодії в грі

Сюжетно-рольова гра «На уроці»

Етап підготовки. Учитель починає заняття з питання про те, чи грали діти коли-небудь у школу. Безумовно, є діти, які говорять про те, що грали, хтось говорить, що ніколи не грав. Учитель пропонує пограти в гру «На уроці» і підтримує тих, хто говорить, що ніколи не грав у школу й не знає, як грати в школу, наприклад: «Не вмієш грати в школу? Нічого страшного, от Віка грала, Маша грала, вони тебе навчать. Так, дівчатка?».

Далі вчитель запитує дітей, хто потрібний для цієї гри. Діти можуть почати перелічувати всіх працівників школи (директор, заступник директора, сторож, учитель тощо), але в грі досить обмежитися ролями  вчителя й учнів. Учитель нагадує, що в будь-якій грі є правила.

!

Обговорення правил гри – важливий момент в організації будь-якої сюжетно-рольової гри. При цьому вчитель повинен розуміти, що правила сюжетно-рольової гри (на відміну від ігор за правилами) не задаються ззовні, а встановлюються самими дітьми. Так на одному уроці під час обговорення правил гри «На уроці» відбувся такий діалог: Учитель: Що вчителі повинні будуть робити? Діти: Учити. Учитель: А що будуть робити учні? Діти: Виконувати завдання.

Далі діти поєднуються в групи по 5-6 учнів і вибирають «учителів».

!

Такий вибір група може зробити за допомогою жеребкування або лічилки, але можливо й призначення «вчителя» самим учителем. Якщо хтось із групи виражає бажання теж бути «вчителем» уже після того, як «учитель» обраний або призначений, учитель спокійно говорить дитині, що він буде «вчителем» наступного разу. Всі інші члени групи стають «учнями».

Якщо хтось із дітей відмовляється грати, учитель спокійно приймає відмову (можна навіть торкнутися плеча, взяти за руку, тим самим, показуючи дитині, що його розуміють, таке може бути, що хтось не хоче грати, нічого поганого в цьому немає, за це не сварять). У першу чергу, така відмова може надійти від дітей, які ще на початку обговорення гри сказали, що вони в таку гру ще ніколи не грали.

Коли «вчителі» обрані в кожній групі, учитель запитує дітей, чого вчаться учні на уроках у школі («писати й читати», «вірші вчать», «малювати», «співати», «математику вчать» тощо). Виникає питання, які уроки проводять учителі в школі (математика, читання, малювання, спів, письмо, фізкультура). Потім «учителеві» кожної групи пропонується назвати урок, який він буде проводити, і підготуватися до свого уроку (тобто взяти у вчителя все необхідне для уроку: фломастери, чисті листки паперу, книжки тощо).

Наприклад:

- Дмитрику, який ти будеш проводити урок?

- Музику.

- Що тобі потрібно для уроку?

- Ноти.

- Тоді візьми для своїх дітей нотні зошити. Діти, ви, звичайно, розумієте, що ми граємо в урок, у нас все «нібито», це «нібито»  нотні зошити.

- Оленко, а ти яким будеш учителем?

-  Я буду викладати математику.

-  Що твоїм дітям потрібно мати на уроці?

-  Книжку з математики й ручку.

- Добре, у вас це «нібито» урок математики... будь-яка книжка може нам допомогти.

Опитавши інші групи, учитель також роздає дітям необхідні «зошити», «альбоми для малювання» тощо, акцентуючи в мовленні увагу на слові «нібито».

Учитель домовляється із групами, що гра починається й завершується за сигналом. Крім того, учитель нагадує, що грати всі будуть в одному приміщенні, тому «вчитель» кожної групи повинен не занадто голосно «вчити» своїх «учнів», інакше вони будуть заважати іншим «учителям» і «учням».

Етап гри. Починається гра, у яку вчитель не втручається. Під час гри вчитель спостерігає за групами й відзначає, у яких з них гра розгорнулася, а в яких – ні. Гра не повинна тривати настільки довго, щоб діти втратили до неї інтерес. Безумовно, у кожній групі складається своя ситуація, але для приклада наведемо фрагмент гри в одній групі.

«Учитель»: (відкриває свій буквар) Відкрийте книжки на сторінці 31.

«Учень 1»: (грайливо поглядаючи по сторонах, коли інші учасники групи намагаються знайти потрібну сторінку) А це предмет або дія?

«Учитель» (підходить до іншої парті й говорить):  Складаємо модель...

«Учень 1»: (намагаючись забрати книжку в сусідки) Учителю, учителю! Вона командує!

«Учень 2»: (простягає «учителеві» папірець з моделлю речення) А це правильно?

«Учитель» ні слова не говорячи, править щось олівцем.

«Учень 3»: (зазирає в папірці сусідів, вид дуже серйозний, піднімає очі на «вчителя») А яку схему малювати?

Етап обговорення. Після того, як лунає сигнал, який свідчить про закінчення «уроку» і діти сідають на свої звичні місця й показують, що готові слухати далі вчителя, учитель пропонує обговорити, як грали хлоп’ята в кожній групі. Далі до дошки запрошуються «учителі» 1– 2  груп, у яких гра відбулася. «Учителі» по черзі відповідають на такі питання:

– Тобі сподобалося бути вчителем? Який урок ти проводив?

– Чи сподобалися тобі твої учні? Чому? Чи слухали тебе твої учні? Вони виконували твої завдання?

Прикладом може служити такий діалог, що відбувся на одному уроці між учителем і ученицею, що виконувала в грі роль «учителя»:

Учитель: Тобі сподобалося бути вчителем?

Учениця: Так:

Учитель: Чому?

Учениця: Тому що вчитель викладає...

Учитель: А ти викладала? А що ти робила?

Учениця: Розповідала. Треба добре дітей учити.

Учитель: А що значить, добре вчити?

Учениця: Я задавала завдання, а вони малювали.

Учитель: А який урок ти проводила?

Учениця: Малювання.

Учитель: И діти виконували твої завдання?

Учениця: Так.

Можна поцікавитися в «учнів», чи цікаво їм було грати. Чому?  Поговоривши з 1 – 2 групами, учитель говорить: «Давайте я за допомогою спеціальних позначок намалюю те, що в цих групах відбулося. Один кружечок  –  це наш учитель. Другий –  це його учні. Щоб учні виконали завдання, учитель до них звертався. Таке звертання я показую за допомогою стрілки.

 

Якщо учні виконали завдання, виходить, вони зрозуміли вчителя й відповіли на його звертання. Таку відповідь я показую зворотною стрілкою».

 

Учитель продовжує: «От що було в нас у цих групах: учитель і його учні по ходу гри виконували особливі дії. Учитель звертався до учнів, а ті йому відповідали на його звертання. Коли люди виконують такі дії, то говорять, що вони спілкуються».

Після побудови схеми вчитель звертається до групи, у якій, за його спостереженнями, спілкування (гра) не відбулося. Наприклад, на одному уроці відбувся такий діалог:

Учитель: У вас вийшла гра?

Учень, який виконував роль учителя: Ні, вони нічого не виконували. Сміялися,викрикували.

Учитель: (звертається до групи) А чому ви сміялися?

Діти: Він щось говорив, а було незрозуміло...

Почувши такі або подібні відповіді, учитель засмучено говорить, що в цій групі гра не вийшла, тому що, напевно, у клас проникли злі чаклунки – Балакуха й Мовчунка – і зачарували цих дітей. При цьому важливо, щоб учитель зміг зробити це емоційно й обов’язково з інтригою в голосі: «Ой-ой-ой, напевно, до нас у клас проникли злі чаклунки. От вони (учитель може показати малюнки) –  чаклунка Балакуха й  чаклунка Мовчунка. Там, де вони з’являються, завжди трапляється лихо зі спілкуванням: чаклунки можуть зачарувати й дорослих, і дітей. Як ви думаєте, у чому їхнє чаклунство? Як може зачарувати чаклунка Балакуха? А чаклунка Мовчунка? От це й трапилося з нашими хлоп’ятами в цій групі. У них гра не вийшла, тому що їх зачарували». На одному уроці в цей момент діти почали заглядати під столи, стільці, у портфелі, тупотіти ногами й вимагати: «Іди, чаклунка! Іди! Геть!».

Далі вчитель запитує дітей, чи знають вони, як у різних  казках знімають чари з героїв. Діти можуть говорити про те, що потрібно торкнутися зачарованого чарівною паличкою, вимовити магічні слова, полити мертвою й живою водою тощо.

Учитель повідомляє дітей, що в нього є чарівна паличка. Учитель сам «знімає чари»  із зачарованих «учителів», а тим у свою чергу пропонує «зняти чари» із своїх учнів, торкнувшись їх чарівною паличкою.

!

Бажано, щоб чарівна паличка була особливим предметом: зроблена зі скла або з іншого матеріалу, але  блискучим, прикрашеним серпантином або блискучими тонкими смужками тощо. Дуже важливо, щоб у момент торкання чарівною паличкою звучало слово «дзинь» (або яке-небудь інше), торкатися бажано тричі, тричі вимовляючи слово «дзинь».

Після того, як «чари» знято з усіх зачарованих, учитель підводить підсумки заняття. 

Підсумки заняття. Учитель запитує дітей:

– Хто перешкоджав сьогодні дітям у деяких групах спілкуватися під час гри? (Чаклунки Балакуха й  Мовчунка.)

– Чи хочете ви навчитися захищатися від чарів злих чаклунок?

Заняття 2. Основні перешкоди в спілкуванні

Обладнання: малюнки чаклунок, чарівна паличка, іграшки для розігрування діалогів (доктор – пацієнт, продавець – покупець, бабуся – онук); чарівна паличка; деякий театральний реквізит для лікаря, бабусі, онука; маски кішки й мишки (по кількості дітей у класі)

Цілі:

• Організувати, провести й обговорити ігри за правилами «Упізнай зачарованого» і «Розмову по телефону»

• Продовжити роботу зі специфічними для спілкування діями - «звертатися» і «відповідати»
• Забезпечити розвиток сюжету гри «Дві чаклунки» через виявлення основних перешкод у спілкуванні:  той, хто звертається, не дає можливості відповісти, або той, до кого звертаються, не відповідає
• Удосконалювати діалогічне мовлення першокласників як відповіді на питання вчителя та в ігровій ситуації під час спілкування в парах
• Мотивувати писемне мовлення: позначити «розрив» у засобах мовлення, якими володіє вчитель (усне мовлення + письмо),  і тими, якими володіють діти (усне мовлення) 

Бесіда про витівки Мовчунки й Балакухи. Учитель починає заняття зі спогадів про те, як минулого тижня в клас пробралися злі чаклунки.  Учитель запитує дітей, чи пам’ятають вони, як кличуть чаклунок, чому вони злі, як вони можуть нашкодити людям, як на минулому уроці знімали чари з тих хлоп’ят, яких зачарували злі чаклунки.

!

Деякі діти можуть поставити запитання, а чому чаклунок не видно в класі. Учитель не повинен поспішати з відповіддю, даючи можливість дітям обговорити це питання. Наприклад, діти самі можуть зробити різні припущення: – Вони невидимі. – Вони духи. – Вони під шапкою-невидимкою. Такого роду дитячі розмови свідчать про те, що діти реально залучилися до гри. На одному з занять дівчинка під час такої розмови сказала: «Вони у вікно можуть залетіти! До мене залітала!». На іншому занятті, коли вчителька тільки згадала про чаклунок, з’ясувалося, що в однієї учениці є «пляшечка із зіллям» від чаклунок. Дівчинка підскочила з місця й стала говорити про це. При цьому в руках у дівчинки нічого не було, але жестикуляція в неї була така, начебто дівчинка щось тримає в руках. Учителька  подякувала дівчинці, що та потурбувалася про дітей і принесла зілля в клас. Дівчинка заспокоїлася й сіла на місце, явно вдоволена.

Далі учитель запитує, чи не намагалися на минулому тижні злі чаклунки Балакуха й Мовчунка зачарувати когось удома або на вулиці.

Гра «Упізнай  зачарованого»

Етап підготовки. Учитель повідомляє дітям, що в неї є знайомі, яким не пощастило – вони потрапили під чари злих чаклунок. Учитель показує дітям іграшки: доктор і пацієнт, бабуся й онук, продавець і покупець.

Учитель бере пари іграшок у руки й запитує:

– Чи можете ви сказати, подивившись на продавця й покупця, на бабусю й онука, на лікаря й пацієнта, хто з них зачарований? (Про це важко сказати,  просто дивлячись на іграшки.)

– Що нам треба знати, щоб з’ясувати, кого з них зачарували злі чаклунки? (Потрібно з’ясувати, чи можуть вони спілкуватися.)

Учитель пропонує подивитися на «зустріч» продавця й покупця (потім доктора й пацієнта, бабусі й онука) й послухати їхню розмову. При цьому вчитель говорить: «Оживляти ці зустрічі буду я, а ви будете дивитися й думати, яка з іграшок зачарована. Хто здогадається, візьме чарівну паличку й торкнеться нею іграшки». Далі вчитель розігрує три ситуації.

Етап гри. Ситуація 1. «У магазині»

Покупець: Мені, будь ласка, 200 грамів оцих цукерок, ні, мені 100 грамів вафель, а ще, ні, мені 200 грамів тих цукерок та й цих цілий кілограм, а печиво не треба або треба, краще дайте

Продавець: (мовчить, не може вставити слова) ...

Після того, як діти відгадали, хто зачарований, один з учнів (можливо, і кілька) знімають чари з зачарованого.

!	Важливо, щоб при зніманні чар чарівною паличкою сам учень або вчитель не забували тричі вимовити слово «дзинь» і тричі торкнутися зачарованого.

Далі вчитель пропонує дітям подивитися, як тепер розмовляє покупець, з якого зняли чари, із продавцем.

Покупець: Мені, будь ласка, 200 грамів оцих цукерок.

Продавець: Будь ласка.

Покупець: Ще мені, будь ласка, 100 грамів вафель.

Продавець: Візьміть і вафлі, будь ласка. Щось ще хочете?

Покупець: А ще мені 1 кг тих цукерок.

Продавець: Будь ласка, це дуже смачні цукерки.

Покупець: Дякую.

Після розігрування ситуації спілкування між покупцем і продавцем учитель може поцікавитися в дітей, чи вдалося їм зняти чари з покупця. Наприклад, в одному класі відбувся такий діалог між учителем і учнями:

Учитель: Чому ви вирішили, що Едик зняв чари з хлопчика?

Учень: Він багато тепер не просив...

Учитель: А хіба це погано, якщо покупець може багато цукерок купити?

Учень: Вони спілкувалися.

Учитель: ????

Учень: Вони говорили по черзі.

Учитель: Правильно, тобто один звертався, а інший відповідав на його звертання.

!	Учитель від імені іграшки дякує тому учневі, що зняв з нього чари. При цьому вчитель може підійти ближче до цього учня, лялькою доторкнутися до нього й сказати «ляльковим» голосом, наприклад, такі слова: «Дякую, Едику, ти мені дуже допоміг! Я тепер не зачарований і можу спілкуватися!»

Далі вчитель переходить до «оживлення» наступної ситуації. При цьому знімати чари будуть інші учні. Можна при розігруванні цього епізоду використовувати не ляльок, а домовитися з одним з учнів, щоб він виконав роль пацієнта, роль же лікаря розіграє сам учитель. Добре, якщо при цьому вчитель використовує що-небудь із реквізиту лікаря (наприклад, білий халат або біла шапочка, дзеркало лікаря-отоларинголога  тощо).

Ситуація 2. «У лікарні»

Доктор: Відкрий рота і скажи: « А-а-а»!

Пацієнт: ....

Доктор: Будь ласка, відкрий рота і скажи: « А-а-а»!

Пацієнт: ....

Доктор: Хлопчику, я тебе дуже прошу – відкрий рота і протягни: « А-а-а»!

Пацієнт: ...

Після того, як і в цьому випадку, діти зняли чари з пацієнта, учитель від імені іграшки дякує дітям. Тепер учитель пропонує вийти двом учням до дошки й просить їх показати, як будуть спілкуватися доктор і пацієнт, з якого «зняли чари». Ніяких зразків учитель не дає, а спостерігає, що відбувається. Якщо мовчить «доктор» (наприклад, забув слова), учитель швидко торкається його чарівною паличкою й одночасно на вушко підказує, що потрібно сказати.

Доктор: Відкрий рота і скажи: « А-а-а»!

Таку ж допомогу вчитель робить і «пацієнтові», якщо в цьому є необхідність.

Пацієнт: А-а-а!

Далі вчитель переходить до «оживлення» останньої ситуації.

Ситуація 3. «За вечерею»

– Онучко, ти будеш булочку?

– ....

– Я не почула, ти булочку будеш?

– ....

– Так булочку ти будеш чи ні?

– ...

Бесіда з дітьми після розігрування цієї ситуації аналогічна попереднім. При розігруванні й цього епізоду можна домовитися з однією із учениць, щоб вона виконала роль онучки, роль же бабусі знову розіграє сам учитель. При цьому, теж бажано використати деякий театральний реквізит (фартушок, хусточка тощо).

Етап обговорення. Учитель запитує дітей:

– Яка чаклунка зачарувала покупця в магазині? (Балакуха.) Чого він не міг зробити через чаклунство? (Не міг правильно звернутися.)

– А яка чаклунка зачарувала хлопчика на прийомі в лікарні? (Мовчунка.) А яка зачарувала дівчинку за вечерею? (Мовчунка.) Чого хлопчик і дівчинка не могли зробити через чаклунство? (Не могли відповісти.)

Сюжетно-рольова гра «Розмова по телефону»

Етап підготовки. Учитель запитує дітей, чи часто вони розмовляють по телефону, та про що вони, як правило, говорять. Далі виникає запитання, а чи знають діти, про що можуть розмовляти по телефону кішка й мишка? Щоб про це довідатися, учитель пропонує дітям перетворитися в кішок або мишок і в парах пограти в гру «Розмова по телефону». Учитель роздає кожній парі заздалегідь заготовлені маски звірів. Діти самі вирішують, хто буде кішкою, а хто мишкою. Виникає питання, що може служити слухавкою? Це може бути ручка, пенал тощо – усе, що може бути «нібито» трубкою телефону. Учитель говорить, що на  телефонній станції є робітник, який включає й відключає всі телефони. Таким робітником буде вчитель. Гра починається й закінчується за сигналом учителя. Учитель також попереджає, що  телефони будуть відключені, якщо в класі буде занадто галасливо.

!

Учитель повинен використовувати якийсь звуковий сигнал як своєрідний «шумомір», щоб регулювати ріст шуму в класі під час цієї гри. Захоплені грою діти можуть поводитися галасливо. Однак не варто сильно обмежувати дітей, жадати від них говорити пошепки тощо. Такі вимоги можуть перешкоджати грі. Діти повинні почувати себе досить вільно.

Етап гри. Коли гра почалася, учитель спостерігає за парами й відзначає ті пари, де діти втягнулися в гру й діалог розвивається, а також ті пари, де гра не склалася. Нікого з дітей, які не бажають грати, учитель не примушує до гри. Важливо, щоб на цьому уроці в учителя були помічники: старшокласники або батьки-добровольці. Вони повинні, по-перше, запропонувати гру тій дитині, яка залишилася без пари, а, по-друге, записати діалог якої-небудь пари. Цей діалог далі повинен бути записаний на дошці.

Етап обговорення. За сигналом учителя діти припиняють гру, і починається  обговорення гри: «А тепер давайте довідаємося, про що ж могли розмовляти по телефону кішка й мишка».

Учитель звертається до різних пар із запитаннями:

– Про що розмовляли ваші кішка й мишка? А ваші?

–У чию гру втрутилися злі чаклунки й не давали спілкуватися? З кого треба зняти чари?

!

Учитель пропонує «однопарнику» по діалогу торкнутися чарівною паличкою свого «зачарованого» сусіда й зняти з нього чари злої чаклунки. На одному занятті вчителька підійшла до дітей з наміром зняти з них чари. При цьому дівчинка, яка сиділа поруч з «зачарованим»,  сказала, що знімати чари може не кожний, а саме вона може це зробити, тому що для цього треба народитися чарівницею. І додала: «Мені мама сказала, що я народилася чарівницею». Учителька дала їй у руки чарівну паличку. Дівчинка з великою відповідальністю прийняла паличку з рук учительки. Ця дівчинка, знімаючи чари з однокласників, прагнула торкатися не просто рукава або плеча (як робила вчителька), а намагалася торкнутися саме маківці дитини (як це й роблять усі чарівниці, наприклад, у мультиплікаційних фільмах).

Якщо в класі виявилося багато зачарованих, і після торкання чарівною паличкою пари, з яких зняли чари, хочуть ще пограти в «Розмову по телефону», то обов’язково потрібно повторити гру.

Далі вчитель говорить: «Поки ви грали, наші помічники  приготували для вас сюрприз – записали розмову однієї пари. От вона записана на дошці. Хтось вміє читати? Ще ніхто не вміє? Тоді я зараз  вам прочитаю, а ви всі уважно слухайте. Пара, яка впізнає свою «розмову», скаже нам про це».  Безумовно, якщо в класі є ті, хто вміє читати, учитель обов’язково пропонує прочитати діалог саме цим дітям (комусь одному, або по черзі). На одному занятті був записаний такий діалог:

- Куди ти зараз ідеш? Я в кіно, а ти?

- Я в музей.

- Я після кіно піду до цирку.

- А я в цирку!

- Я теж у цирку, на першому ряді сиджу.

- Я попкорн купила.

- І я купила! От візьми.

- А куди потім підемо?

- На поле.

- Ні, у цирк.

- Ми ж і є в цирку.

- А давай підемо додому й помалюємо.

Відзначимо, що немає ніякої необхідності записувати на дошці весь дитячий діалог, досить використати  три-чотири репліки. Після читання діалогу та виявлення «авторів», учитель звертає увагу дітей на те, що якщо вмієш писати, то можна свою або чужу розмову «зберегти» для інших людей, які її не чули, а потім – завдяки запису – вони можуть запис прочитати і дізнатися про ту розмову.

Підсумки заняття. Учитель звертається до дітей з такими запитаннями:

– Як сьогодні ми допомагали зачарованим?

– А як злі чаклунки  шкодять людям, які хочуть спілкуватися? (Заважають їм звертатися одне до одного й відповідати.)

Після підведення підсумків гри вчитель може поцікавитися, чи не хочуть ще які-небудь пари, щоб розмова їхньої кішки й мишки була теж записана (як правило, хочуть усі). Помічники вчителя  й сам учитель записують «розмови» всіх бажаючих пар. Якщо діти виявили бажання, щоб їхня розмова була записана, але не можуть відтворити сам діалог, дорослий їм може допомогти запитаннями: «Хто був мишкою? Хто кішкою? Хто подзвонив першим? Що сказав? Що сказали у відповідь?». Можна запропонувати дітям вдома намалювати, про що розмовляли їхні кішка й мишка. 

Заняття 3. Спілкування - ланцюжок звертань і відповідей

Обладнання: малюнки чаклунок, чарівна паличка, іграшки тварин, іграшкові медичні аптечки

Цілі:

·       Організувати, провести й обговорити сюжетно-рольову гру «На прийомі у ветеринара»

·       Продовжити роботу зі специфічними для спілкування діями – «звертатися» і «відповідати»

·       Підтримувати гру «Дві чаклунки» ігровою дією – знімаємо чари за допомогою чарівної палички

·       Удосконалювати діалогічне мовлення під час відповідей на питання вчителя й  під час групової взаємодії в ході гри

·       Мотивувати писемне мовлення,  утримуючи «розрив» у засобах мовлення, якими володіють учитель і деякі діти (усне мовлення й письмо) і більшість дітей (усне мовлення)

Бесіда про витівки Мовчунки й Балакухи. Учитель згадує про те, як минулого разу, коли вони грали в гру «Розмова по телефону», злі чаклунки зачарували деяких хлоп’ят.   Учитель запитує дітей, як вони знімали чари з тих дітей, яких зачарували злі чаклунки. Далі вчитель пропонує пограти в гру «На прийомі у ветеринара» і під час гри з’ясувати, чи немає в класі зачарованих.

Сюжетно-рольова гра «На прийомі у ветеринара»

 Етап підготовки. Перед грою вчитель задає дітям такі питання:

– Хто такий ветеринар?

– У кого є свійські тварина? Яка?

– Чи доводилося вам звертатися до ветеринара?

– Що робить лікар на прийомі?

– Хто допомагає лікареві? Що робить медсестра?

Після обговорення питань учитель з’ясовує в дітей, які ролі в грі потрібні: лікар-ветеринар, медсестра, відвідувачі. Необхідно заздалегідь попросити дітей на це заняття принести іграшки (собак, кішок, різних птахів тощо) і іграшкові медичні аптечки (у кого є). Для обговорення  правил гри вчитель може запропонувати дітям подивитися, як можна грати в цю гру. Учитель сам виконує роль ветеринара, а на роль медсестри й двох відвідувачів вибираються учні (за допомогою лічилки або сам учитель призначає інших гравців).

Наведемо приклад гри, яку провів учителя з декількома учнями на одному з занять.

Перед початком гри вчитель каже: «Я буду  ветеринаром. Медсестрою буде Аліна. І ще будуть пацієнти: Дарина й Едик. Діти, подивіться, як працює наша лікарня, а потім ви відкриєте свої».

Починається гра.

Лікар: Медсестро, хто перший по черзі?

Медсестра: Дарина із щеням.

Лікар: Запрошуйте її до мене в кабінет.

Лікар: Доброго дня.

Пацієнт: Здрастуйте.

Лікар: Проходьте, будь ласка. Як кличуть щеня?

Пацієнт: Проша.

Лікар: Що Прошу тривожить? Чим він занедужав?

Пацієнт: Він по ночах увесь час гавкає.

Лікар: У нього щось болить?

Пацієнт: Ні, я думаю, він нудьгує вночі.

Лікар: Так, йому потрібно заспокійливі ліки. Медсестро, пишіть: валеріанка й заспокійливі таблетки. (Звертається до пацієнта) Вам все зрозуміло? Знаєте, як приймати ліки?

Пацієнт: А як ліки приймати?

Лікар: Одну таблетку на ніч.  До побачення.

Пацієнт: До побачення.

Лікар: Медсестро, хто наступний? Доброго дня, як кличуть щеня?

Пацієнт: Кулька.

Лікар: А що трапилося з Кулькою?

Пацієнт: Він нічого не їсть.

Лікар: Його треба оглянути. Так, животик м’який, горлечко не червоне. Чим ви його годували?

Пацієнт: М’ясом.

Лікар: Так, я йому рентген зроблю. (Бере в руки плаский пластмасовий прямокутник, піднімає - опускає зі словами «Чик - чик».) Усе в порядку. Їжте більше овочів. Прийдете через три дні. До побачення.

Пацієнт: До побачення.

Після завершення гри з парою пацієнтів учитель обговорює із класом правила гри:

– Які правила потрібні для пацієнтів? (Займають чергу, не шумлять.) Чому не можна шуміти в лікарні?

– Що робить лікар? (Оглядає хворого, призначає ліки.)

– Що робить медсестра? (Запрошує в кабінет пацієнтів, виписує рецепт, бинтує рани, робить уколи.)

Учитель попереджає дітей, що гра починається й закінчується за сигналом дзвіночка («Лікар приймає певний час і наступає момент, коли прийом закінчується»).

 Потім діти поєднуються в кілька великих груп (3 – 4 групи по 6 – 7 чоловік), у кожній групі розподіляються ролі за допомогою лічилки, але можливо й те, що на роль лікаря вчитель призначить сам того або іншого учня. Лікареві вручається аптечка, відвідувачі розбирають своїх «хворих», з якими вони приходять на прийом. Медсестра вишиковує відвідувачів в чергу.

 Етап гри. Починається гра, у яку вчитель не втручається (за винятком крайніх випадків). Під час гри вчитель спостерігає за групами й відзначає, у яких з них гра розгорнулася, а в яких – ні. Гра не повинна тривати настільки довго, щоб діти втратили до неї інтерес. Нікого з дітей, які не бажають грати, учитель не примушує до гри. Важливо, щоб у вчителя були помічники: старшокласники або батьки-добровольці. Вони повинні встигнути записати діалоги в кожній групі, але варто врахувати, що під час запису дитячі репліки не повинні «оброблятися», тобто доповнюватися, редагуватися тощо. 

Приведемо приклад запису гри в одній групі:

Пацієнт 1: Живіт болить, горло болить, нічого не їсть, уночі не спить.

Лікар: (оглядає, використовуючи якийсь прилад з аптечки). Записуйте ліки, медсестро, записуйте. Нехай більше їсть фруктів. Якщо через три тижні не стане краще, прийдете.

Пацієнт 1: А уколи?

Лікар: (робить укол) Я йому в лапу зробила. (Звертається до медсестри.) Прийми, он, люди чекають.

Пацієнт 2. Він у мене веселий, але не може зараз ходити. (Лікар має намір зробити укол.) Не треба йому укол, ви зробіть йому рентген. (Лікар дивиться на прилад з аптечки.) У мого пса стан веселий, просто в нього зараз зламана лапа.

Лікар: Укольчик зробимо.

Пацієнт 2: Ні, йому рентген потрібний.

Лікар: Зробимо рентген.

(Підходить пацієнт 3)

Лікар: Що у вас трапилося?

Пацієнт 3: Погано чує.

Лікар: Зараз будемо промивати. (Медсестрі.) Так, записуйте. Прийдете до мене завтра.

Пацієнт 4: У мене ті ж проблеми, що рік назад були. Живіт болить.

Лікар: (Оглядає живіт, прикладає фонендоскоп). Все, закінчено.

Етап обговорення. Після того, як учитель дає сигнал дзвіночком про закінчення гри («прийом закінчено») і діти сідають на свої звичні місця, учитель пропонує обговорити, як грала кожна група.

Учитель запрошує до дошки одну групу й запитує:

– Хто у вас був ветеринаром? Чи допомагала лікареві медсестра? Скільки відвідувачів прийняв лікар?

– Хто був медсестрою? Що робила медсестра?

– Хто був відвідувачами? З якими скаргами прийшли відвідувачі до лікаря? Чи всіх відвідувачів встиг прийняти лікар?

Якщо записаний помічниками діалог словесно досить завершений, щоб бути зрозумілим на слух, його можна повністю або частково зачитати дітям: «Послухайте, яку розмову лікаря із цими відвідувачами  записали помічники». Якщо діалог мало зрозумілий без ігрового контексту, то його зачитувати не слід.

Учитель продовжує обговорення:

– Чи був хто-небудь із гравців зачарований? З кого треба зняти чари? Що перешкодили йому робити чаклунки – звертатися чи відповідати?

!	Якщо діти із групи називають когось із гравців зачарованим, то вчитель тричі зі словами «Дзинь! Дзинь! Дзинь!» торкається зачарованого чарівною паличкою, щоб зняти з нього чари.

 Підсумки заняття. Учитель запитує дітей:

– Чи були сьогодні серед наших гравців зачаровані? Як ми їм допомагали?

– Як заважає чаклунка Мовчунка спілкуванню? А як чаклунка Балакуха? Що важко зробити зачарованим? (Звернутися до іншого  й відповісти на звертання.)

–  Про розмову лікаря з відвідувачами якої групи ми довідалися із запису їхнього мовлення? У чому людині може допомогти записане мовлення?

Заняття 4. Учасники спілкування й спостерігачі

Обладнання: малюнки чаклунок, чарівна паличка, м’яч, папір для «листів», плакат з написом «Пошта», кашкет і сумка листоноші

Цілі:

• Організувати, провести й обговорити ігри за правилами «Імена» і «Листоноша»

• Продовжити роботу зі специфічними для спілкування діями – «звертатися» і «відповідати»
• Розрізнити функції гравців як учасників спілкування й уболівальників як спостерігачів
• Внести уточнення в зміст гри: виявити відносини «учасники спілкування» – «спостерігачі».
• Виявити, що учасники спілкування – це «той, хто звертається» і «той, до кого звертаються» (хто готується відповідати), спостерігачі – це ті, хто присутні, але не беруть участі в спілкуванні (вони ні до кого не звертаються, і до них ніхто не звертається), але можуть оцінити спілкування
• Забезпечити розвиток сюжету гри «Дві чаклунки» наданням допомоги «зачарованому»
• Удосконалювати діалогічне мовлення під час відповідей на запитання вчителя й в ігровій ситуації
• Увести дітей (глядачів, а не учасників гри) у ситуацію необхідності спостерігати за чужою грою
• Мотивувати писемне мовлення, підсилюючи «розрив» у засобах мовлення, якими володіє вчитель і деякі учні (усне мовлення + письмо і читання), і більшість учнів (усне мовлення)

Гра «Імена»

Етап підготовки. Учитель пропонує дітям перевірити, як добре вони вміють спілкуватися, чи не заважають їм злі чаклунки. Для цього він викликає до дошки чотирьох учнів і пропонує їм пограти в гру «Імена». Пояснюються правила гри: «Учасники гри стають у коло. У того, хто починає гру – у руках м’яч. Він називає ім’я дівчинки й кидає м’яч наступному гравцеві.  Той, хто одержав м’яч, повинен швидко назвати інше ім’я дівчинки й кинути м’яч наступному гравцеві. Гравці повинні стежити, щоб імена не повторювалися. Той, хто повторив уже назване ім’я або довго мовчав, не міг назвати ім’я, вибуває з гри. Гра триває до того моменту, поки в грі не залишиться один гравець».

Етап гри. Учитель під час гри дивиться на те, як поводяться інші діти в класі (хто викрикує імена разом  з учасниками гри, а хто, як і належить, мовчить).

Етап обговорення. Після завершення гри вчитель звертається до інших дітей класу з запитаннями:

– Чи правильно грали діти?

– Чому гру почали четверо гравців, а наприкінці залишився один? Чому із гри вибув Дмитрик? Михайлик? Антон? (Хтось вчасно не згадав ім’я, а хтось повторив уже назване.)

– Кого з наших гравців зачарувала чаклунка Мовчунка (того, хто довго думав), а кого чаклунка Балакуха (того, хто повторив уже назване ім’я)? Допоможімо нашим зачаклованим!

!	Переможець гри бере в руки чарівну паличку й тричі зі словом «Дзинь!» торкається зачарованих. При цьому вчитель всією своєю поведінкою повинен показувати, наскільки  відповідальна дана дія.

Далі вчитель переходить до обговорення поведінки тих дітей у класі, які не грали, а тільки спостерігали за ходом гри:

– А чи немає в нашому класі ще зачарованих? Чому деякі діти не дозволяли іншим викрикувати імена з місця? (Тому що це не гравці.) Виходить, що ті, хто викрикував з місця теж зачаровані? Знімімо чари! (Учитель або переможець гри тричі зі словом «Дзинь!» торкається  чарівною паличкою зачарованих і знімає чари з кожного.) Тепер під час гри вони вже не будуть викрикувати.

Учитель робить висновок: «За правилами гри, називають імена тільки учасники гри, тобто той, хто звертається до іншого гравця й кидає м’яч, і той, хто відповідає, коли ловить м’яч. Але ж у грі діти спілкуються, тому можна сказати, що гравці – це учасники спілкування».

Далі виникають наступні запитання:

– А ті, хто мовчали на місцях під час гри, може, зачаровані чаклункою Мовчункою? Може, і з них треба зняти чари? (Ні, вони не гравці й не повинні були називати імена.)

– Якщо вони не гравці, хто ж вони? Вони ж у класі були під час гри й гру бачили, грати не заважали. Тих, хто в грі не брав участь, але за грою стежив, уболівав за гравцями, називають уболівальниками. Уболівальники – це спостерігачі, які не тільки стежать за грою, але й обов’язково оцінюють  гру. 

Після обговорення гра повторюється із заміною гравців, які тепер уже називають імена хлопчиків. Після гри вчитель коротко обговорює її:

– Хто тепер був учасниками спілкування? Чи немає зачарованих серед них? Знімімо з них чари!

– А ким повинні були бути всі інші? У кого не вийшло бути вболівальниками? Кого зачарувала чаклунка Балакуха? Знімімо з них чари!

Гра «Листоноша»

Етап підготовки. Учитель говорить про те, що учасники спілкування можуть не тільки усно звертатися одне до одного й відповідати, як це робили зараз у класі, а й письмово, за допомогою записаних слів. Учитель пропонує пограти в гру «Листоноша», звертаючись до дітей з такими запитаннями:

– Чи знаєте ви, хто такий листоноша?

– Хто хоче бути листоношею?

Вибирається 3 – 4 гравця, які виходять до дошки. Інші учні діляться на дві рівні групи: 1) ті, хто писатимуть листи, і 2) ті, хто одержуватимуть листи. При цьому бажано реально посадити дітей у дві групи. 

Учитель звертається до групи тих, хто писатиме листа: «Напишіть лист. Ті, хто не вміють ще писати – нічого страшного, ми ж граємо, тому можна нібито «написати». Візьміть папірці й приступайте до роботи. Як тільки напишете листа, ідіть на «Пошту», віддайте лист листоноші й скажіть йому адресу (ім’я)».

До групи листонош учитель звертається з такими словами: «Кожний з вас чекає, коли відвідувач прийде на пошту. Ви берете лист, запам’ятовуєте адресу  й несете тому, кому воно адресовано. Потім вертаєтеся на пошту й чекаєте нового відвідувача».

Групі тих, хто буде одержувати листи, учитель говорить: «Поки ви чекаєте на листи, ви можете малювати або дивитися книжку, дивитися у вікно.... Але як тільки листоноша принесе вам листа, ви його повинні прочитати.  Якщо не зможете прочитати самі, будемо читати разом (я ж читати вмію! і вам допоможу)».

Етап гри. Під час гри вчитель або інший дорослий можуть допомогти деяким учням записати свій лист. Щоб уникнути ситуації, коли хтось із дітей не одержить листа, учитель заздалегідь заготовлює кілька «листів» і під час гри відправляє ці листи з листоношею тим, хто не одержав листа від однокласників.

Етап обговорення. Учитель звертається до дітей з такими запитаннями:

– Що робили діти, які приходили на пошту? (Вони говорили листоноші, кому адресований лист.) Можна сказати, що вони спілкувалися з листоношею? (Так.) Як вони спілкувалися? (За допомогою слів.)

–  А чи можна сказати, що ті, хто писали листи, спілкувалися з тими, хто читав їхнього листа? Як вони спілкувалися? (За допомогою записаних слів, за допомогою писемного мовлення.)

– Хто писав свій лист сам? А кому? Хто одержав цього листа? А хто зміг прочитати отриманий лист? Що там написано? Можеш відповісти? А кому допомогли написати лист дорослі?

– Хто «нібито» написав свій лист? Хто одержав такий лист? А чи зміг прочитати його? Чи зрозумів, що там написано? Можеш відповісти?

– Як цікавіше грати: коли лист написаний по-справжньому або «нібито»? А щоб цікавіше було грати в цю гру й далі, чого ви повинні навчитися? (Писати й читати.)

Наведемо приклади дитячих листів:

« АМ НА МА ЛА РА»

«ясі від іни. (малюнок: квітка й зірочка)»

«вам вимкнуть світло»

«русіку дивився буратіно?так»

 «Іна й даня привіт

це вам від мене.

на 3 парту Іні й Дані»

Підсумки заняття. Учитель запитує дітей:

– Що ми сьогодні довідалися про учасників спілкування? Як вони можуть спілкуватися?

– А що ми сьогодні довідалися про спостерігачів?

Заняття 5. Спостереження за оточуючими людьми, предметами, людським мовленням

Обладнання: малюнки чаклунок, чарівна паличка, умовний фотоапарат (наприклад, аркуш паперу з вирізаним віконцем; кількість «фотоапаратів» відповідає кількості груп);  пакети (по кількості груп) з різними  предметами, наприклад: блокнот, ручка, пенал, іграшка, монета (для кожної групи предмети повинні різнитися); медалі «Кращий фотограф» (10 – 15 штук), «Майстер скоромовок» (8 – 10 штук)

Цілі:

• Організувати, провести й обговорити ігри за правилами «Фотограф» і «Майстер скоромовок»

·       Продовжити роботу зі специфічним для спостерігача дією – оцінювати спілкування

·       Розвивати вміння спостерігати за навколишньою дійсністю (за людьми, предметами, мовою) (тобто сприймати щось цілісно, але бути уважним і до деталей, запам'ятовувати деталі)

·       Забезпечити підтримку гри «Дві чаклунки» ігровою дією – знімаємо чари за допомогою чарівної палички

·       Удосконалювати діалогічне мовлення першокласників як відповіді на питання вчителя

·       Розвивати пам'ять і увагу учнів («фотографування» «живих картинок», предметів, повтор скоромовок)

Бесіда про витівки Мовчунки й Балакухи. Учитель нагадує дітям про те, що злі чаклунки часто втручаються в спілкування, зачаровують учасників спілкування й ті, у результаті, не можуть грати або вчитися. Допомогти зачарованим можна не тільки чарівною паличкою, як це робили вони багато разів на своїх уроках, але й по-іншому. Як? Про це вони ще довідаються, але головне, чому потрібно навчитися, щоб допомагати зачарованим, – це спостерігати за спілкуванням між гравцями під час гри.

Виникає питання, а чи вміють діти спостерігати за оточуючими людьми, предметами, людським мовленням? Перевірити це вчитель і пропонує на уроці.

Гра «Фотограф»

1 тур. Учитель пропонує уявити, що до них у клас зараз прийде фотограф і буде фотографувати групи дітей.

Вибирається група дітей (4 – 5 чоловік) для фотографування й сам фотограф. Інші діти будуть уболівальниками. Учитель звертає увагу дітей на те, що головне завдання вболівальника емоційно підтримати гравця (скандувати слова підтримки, аплодувати,  жестикулювати тощо), допомогти йому не розгубитися й виконати всі правила гри. Фотографові в руки дається умовний фотоапарат (наприклад, аркуш паперу з вирізаним віконцем).

Учитель розставляє дітей для «фотографування», і говорить фотографові: «Приготуйся й «сфотографуй» дітей. Натискати на кнопку фотоапарата будеш на рахунок «п’ять». Поки я рахую, уважно розглядай дітей.  Один, два, три, чотири, п’ять! Тепер відвернися й відповідай на мої запитання. А решта учнів перевіряють, чи правильно ти відповів і знаками оцінюють «так» або «ні».

!

Важливо, щоб учитель, пояснюючи правила гри, підтримав умовність ігрової ситуації. Так, наприклад, на одному занятті вчитель це зробив такими словами й діями: «Раз, два, три, чотири, п'ять! Клац! (Удар долонями перед фотографом.) Знято! Тепер відвернися, давай я «проявлю» твою фотографію. Проявляємо, закріплюємо, щоб добре було видно (робить вигляд, що опускає фотокартку в різні розчини). От твоя фотографія (умовно простягає дитині «щось», що нібито тримає в руках), дивися на фотографію уважно й відповідай на мої запитання»

Далі можна задати фотографові, наприклад, такі питання:

  – Скільки на твоїй фотографії людей?

–  Скільки дівчинок?

– Хто з дівчинок сидить?

– Якого кольору на Поліні піджак?

– Якого кольору піджаки на інших дівчинках?

– Якого кольору светр у Артема?

– Поруч з ким стоїть Артем?

Після кожної фотографії міняються групи й фотографи доти, поки не будуть «сфотографовані» всі діти. Деякі питання можуть повторюватися, деякі заміняються. Наприклад, можна запитати імена тих, хто на фотографії, яка зачіска в того або іншого однокласника, у чому він одягнений: светр або піджак, хто стоїть праворуч, а хто ліворуч, хто ближче до кого, а хто далі тощо.

За результатами гри кращі фотографи (ті, хто не припустилися помилок) нагороджуються медалями «Кращий фотограф». Можна, звичайно, заохотити всіх фотографів, але все-таки, бажано, відзначити, хто ж був найуважнішим.

2 тур. У другому турі діти самостійно грають у групах. Бажано не просто дати дітям інструкцію до гри, а познайомити їх із правилами на прикладі гри однієї групи.

До дошки викликається одна група (4 – 5 чоловік). Вибирається «фотограф» і ведучий. Інші - уболівальники.

Учитель дає фотографу в руки фотоапарат і просить відвернутися й закрити очі, а ведучому дає пакет із предметами, які той відразу повинен розкласти на столі. Після цього вчитель просить фотографа повернутися й, поки вчитель рахує до п’яти, уважно розглядати й запам’ятовувати предмети. Рахує ведучий. На рахунок «п’ять» спостерігачі говорять: «Клац! Знято!». Фотограф повертається обличчям до ведучого  й розповідає, що лежало на столі. А вболівальники уважно слухають і емоційно підтримують гравця. 

Після демонстрації «правил гри», учитель уточнює, чи зрозуміло як грати й пропонує утворити групи.

Після першого раунду гри в групах учитель пропонує зібрати ведучому речі в пакет і обмінятися пакетами з іншою групою. Одержавши новий пакет, група вибирає ведучого й фотографа. Гра триває доти, поки всі члени групи не зіграють роль фотографа.

За результатами гри кращі фотографи в кожній групі (ті, хто не припустилися помилок) нагороджуються медалями. Учитель може поцікавитися, чи не було в групах зачарованих, тобто таких, хто не міг назвати всі предмети або повторював уже названі? Якщо такі в групах виявляються, з них знімають чари «кращі фотографи» чарівною паличкою.

Гра «Майстер скоромовок». Учитель говорить дітям про те, що спостерігати можна не тільки за людьми, предметами, але й за людським мовленням, тобто за словами. Він пропонує перевірити, хто з дітей виявиться самим спостережливим у повторі скоромовок.

!	Учитель попереджає, що чаклунки Мовчунка й Балакуха можуть перешкодити повторити скоромовку. Але підтримує дітей, щоб вони не боялися, тому що з ними є чарівна паличка.

Учитель пропонує скоромовку, діти хором її повторюють. Потім бажаючі позмагатися виходять до дошки. Кожний швидко вимовляє скоромовку, а слухачі визначають, хто сказав скоромовку швидше й точніше інших.  Після 2 – 3 скоромовок підводяться підсумки гри, і переможці нагороджуються медалями «Майстер скоромовок».

Приклади скоромовок:

1. Дятел дуб довбав, та не додовбав.

2. Посадила м’яту мати,

    Пахне м’ята коло хати.

3. У Луку Клим луком кинув.

Підсумки заняття. Учитель звертається до дітей з такими запитаннями:

– Чи цікаво вам було перевірити свою спостережливість?

–  Кому сподобалося бути фотографом у грі «Фотограф»? Кому було важко грати «фотографа»? Чому? А кому сподобалося бути вболівальником? 

– А за чим спостерігали вболівальники в грі «Майстер скоромовок»? 

–       Кому перешкодили назвати предмети або повторити скоромовку чаклунки Мовчунка й Балакуха?

Заняття 6. Спостереження за ситуацією спілкування

Обладнання: малюнки чаклунок, чарівна паличка, маски звірів (по 2 штуки), обручі (3 – 4 штуки), прапорці для спостерігачів (по кількості дітей)

Цілі:

• Організувати, провести й обговорити гру за правилами «Де швець живе?»
• Продовжити роботу зі специфічним для спілкування діями – «звертатися» і «відповідати», а також дією спостерігача – «оцінювати спілкування»
• Розвивати вміння спостерігати за ситуацією спілкування (хто з ким спілкувався, чи не втрутилися чаклунки)
• Забезпечити підтримку гри «Дві чаклунки» ігровою дією – знімаємо чари за допомогою чарівної палички
• Розвивати пам'ять, увагу у грі з однолітками
• Удосконалювати інтонаційно-забарвлене мовлення в грі з однолітками
• Удосконалювати діалогічне мовлення першокласників як відповіді на питання вчителя
• Мотивувати писемне мовлення, утримуючи «розрив» у засобах мовлення, якими володіє вчитель і деякі учні (усне мовлення й читання) і більшість учнів (усне мовлення)

Бесіда про витівки Мовчунки й Балакухи. Заняття починається з бесіди про двох чаклунок, зі спогадів про їхні витівки. Далі вчитель пропонує пограти в гру «Де швець живе?» і перевірити, чи не попадають під чари злих чаклунок діти під час гри.

Гра «Де швець живе?»

Етап підготовки. Звертаємо увагу вчителя на те, що гра має два тури. Виділення двох турів пов’язане з ускладненням правил гри. У першому турі в одному лісовому будиночку живе один мешканець, тобто в одному колі стоїть один гравець, а в другому – гравців у колі вже буде двоє.

1 тур. В 1 турі гра розгортається таким чином. По колу кладуть три – чотири  обручі або малюють кола. У кожне з них стає один гравець – «лісовий мешканець». До кола підходить «подорожанин», двічі тупотить ногою й говорить:

– Тук-тук! Хто в будиночку живе?

Йому з кола відповідають:

– Вовк.

Тоді «подорожанин» звертається по допомогу:

– Вовчику, вовчику, допоможи, продірявилися чоботи. Де швець живе?

– Не знаю, запитай у сусідів, – відповідає «вовк».

Поки «подорожанин» іде до іншого «будиночка», «лісові мешканці» повинні перебігти з одного кола до іншого, тобто помінятися місцями. А завдання «подорожанина» – встигнути зайняти «будиночок», який звільнився.  Той, хто залишився без «будиночка», стає «подорожанином». «Подорожанин» підходить до «будиночка», і діалог повторюється (із заміною «хазяїв»: їжак, заєць інші).»

Перед початком першого тура гри вчитель може провести підготовчу лексичну роботу, обговоривши з дітьми наближення зими, як звірі готуються до зими тощо. Крім усього іншого, уводячи сюжет гри, учитель може з’ясувати в дітей, хто такий швець. Після цього вчитель покаже маски звірів, які будуть використані в грі.

!

Бажано, щоб учитель заздалегідь записав на звороті дошки (або плакаті) діалог подорожанина з лісовими мешканцями й перед тим, як розучувати з усім класом ці репліки, відкрив запис і запропонував тим учням, які вже вміють читати, прочитати розмову: - Тук-тук! Хто в будиночку живе? - Вовк. - Вовчику, вовчику, допоможи, продірявилися чоботи. Де швець живе? - Не знаю, запитай у сусідів! Після того, як усі бажаючі прочитають діалог (учитель звертає увагу на інтонації), діалог закривається, і весь клас хором повторює його з  пам'яті.

Для знайомства із правилами вчитель розкладає на  підлозі кілька обручів (для приклада досить двох), призначає гравців на ролі лісових мешканців і подорожанина. Далі вчитель інсценує з дітьми діалог «подорожанина» з одним з «лісових мешканців». Під час інсценування бажано попрацювати над інтонаціями, з якими подорожанин звертається до мешканців будиночка, а також інтонаціям, з якими вони відповідають подорожанинові. Обговорюючи з дітьми, чому подорожанин тупотить ногами, учитель звертає увагу дітей на те, що, мабуть, він ішов по заметах – це ж ліс! –  і перед входом намагається стряхнути із чобіт сніг. Коли діалог уже розіграний і правила пояснені, учитель може запропонувати дітям хором повторити репліки героїв, показуючи різні маски, щоб діти могли замінити у висловленні подорожанина звертання (вовчику, вовчику; лисичко, лисичко тощо).

Далі вчитель і діти переходять у інше приміщення (рекреацію тощо), де й проводять перший тур гри.

Учитель (або хтось із дітей) вибирає «подорожанина» і лісових мешканців, інші учні – уболівальники. Всі вболівальники отримують прапорці й сідають на розставлені лави. Завдання для вболівальників: уважно стежити, чи не зачарувала когось із гравців та або інша чаклунка (гравці можуть довго мовчати, забувши слова, або щось переплутати в репліках). Як тільки вболівальники помітили зачарованих, вони повинні відразу сигналізувати вчителеві – підняти прапорець.

Етап гри. Перший тур гри триває доти, поки в грі не візьмуть участь усі діти. Заміна гравців відбувається поступово, без яких-небудь спеціальних застережень.

!

Учитель обов'язково бере із собою чарівну паличку, щоб зняти чари з тих дітей, яких у ході гри зачарують чаклунки. Мається на увазі, що вчитель у жодному разі не підказує репліки гравцям, якщо вони забули щось або наплутали, але відслідковує всі ці моменти. Як тільки сам учитель або за сигналом вболівальників помітив зачарованого гравця, він поспішає йому на допомогу із чарівною паличкою.  Торкнувшись тричі зі словами «Дзинь! Дзинь! Дзинь!» чарівною паличкою зачарованого, учитель тепер допомагає дитині сказати потрібну репліку.

Етап обговорення. Після закінчення першого тура вчитель просить вийти всіх «подорожан» і запитує їх, з ким з лісових мешканців кожному з них удалося поспілкуватися. Якщо «подорожанин» забув, йому допомагають уболівальники або самі лісові мешканці.

2 тур. Гра ускладнюється: у кожний будиночок стають двоє гравців спиною одне до одного. Один з них буде дорослим звіром, інший – дитинчам. Дорослим буде той, до кого звернеться подорожанин.

До кола, у якому вже стоять два гравці,  підходить «подорожанин», двічі тупотить ногою й говорить:

–      Тук-тук! Хто в будиночку живе?

Йому з кола «дорослий» звір відповідає:

–      Вовк із вовченям.

Тоді «подорожанин» говорить:

– Вовчику, вовчику, допоможи, продірявилися чоботи. Де швець живе?

–      Не знаю, запитай у сусідів, – відповідає «вовк».

Поки «лісові мешканці» перебігають із одного кола до іншого, пари звірів можуть порушитися (вовк став у будиночок із зайцем, їжак прибіг до лисиці тощо), але в «будиночку» не повинно опинитися більше двох «мешканців».  Завдання «подорожанина» – зайняти місце, яке стало вільним у  «будиночку».  Той, хто залишився без місця в «будиночку», стає «подорожанином».

«Подорожанин» підходить до «будиночка», і діалог повторюється (із заміною «хазяїв» кола: їжак із зайченям, заєць із лисеням  тощо). Якщо «дорослий звір», той, до кого звертається «подорожанин», неправильно вкаже, з ким він живе, тобто, хто в нього за спиною, він програє й стає «подорожанином».

Етап обговорення. Після закінчення другого туру вчитель знову запрошує вийти всіх «подорожан» і запитує їх, з ким з лісових мешканців удалося поспілкуватися цього разу. Якщо «подорожанин» забув, йому допомагають уболівальники або самі лісові мешканці. Далі вчитель просить вийти ті пари лісових мешканців, з якими спілкувався той або інший подорожанин і потім ставить запитання одній із пар:

–  З ким із вас спілкувався подорожанин? А чому з пари тільки один  відповідав подорожанинові? (Відповідав той, до кого звертався подорожанин.)

–  А чи можна сказати, що ви спілкувалися між собою? (Можна, тому що, забігши в будиночок, лісові мешканці подивилися один на одного, трималися за руки тощо)

Підсумки заняття. Учитель звертається до дітей з такими запитаннями:

– Чи не втрутилися в нашу гру сьогодні чаклунки? Як ви визначали, що гравець зачарований?

– Хто сьогодні був самим активним уболівальником? Хто частіше інших піднімав сигнальний прапорець?

Заняття 7. Засоби спілкування: слова й дії

Обладнання: малюнки чаклунок, маска ведмедя, обруч, чарівна паличка,  прапорці для вболівальників (за кількістю учнів)

Цілі:

• Організувати, провести й обговорити гру за правилами «У ведмедя у бору»
• Продовжити роботу зі специфічним для спілкування діями – «звертатися» і «відповідати», а також дією спостерігача – «оцінювати спілкування»
• Забезпечити розвиток сюжету гри «Дві чаклунки» використанням дій замість слів як засіб допомоги «зачарованим» Мовчункою
• Виявити словесні й несловесні засоби спілкування (на прикладі дій)
• Розвивати вміння спостерігати за ситуацією спілкування (хто з ким спілкувався, засоби спілкування (які слова, які дії))
• Розвивати пам'ять, увагу у грі з однолітками
• Удосконалювати інтонаційно-забарвлене мовлення в грі з однолітками
• Удосконалювати діалогічне мовлення першокласників як відповіді на питання вчителя
• Мотивувати писемне мовлення, утримуючи «розрив» у засобах мовлення, якими володіє вчитель і деякі учні (усне мовлення й читання) і більшість учнів (усне мовлення)

Бесіда про витівки Мовчунки й Балакухи. Учитель запитує дітей  про те, у яку гру грали на минулому занятті, як заважали чаклунки грати. Далі вчитель цікавиться, чи не втручалися чаклунки в дитячі ігри вдома або в шкільні заняття. Потім учитель розказує, що сталося одного разу з дітьми в лісі, коли її зачарували Балакуха і Мовчунка:

«Одного разу діти пішли в ліс по гриби. Збирають гриби і раптом бачать – барліг, а в барлогу ведмідь спить. Діти злякалися, хотіли тихенько обійти барліг, а тут чаклунка Балакуха їх побачила і зачарувала. І зачаровані діти почали дражнити ведмедя:

– У ведмедя у бору

Гриби, ягоди беру,

А ведмідь сидить

І на нас ричить!

Ведмідь прокинувся і дійсно невдоволено заричав на дітей:

– Що ви тут робите?

Тільки діти хотіли відповісти, як чаклунка Мовчунка  втрутилася, махнула своєю чарівною хусткою й зачарувала дітей. Вони лише й устигли сказати:

– А ми в тебе в лісі...

Але діти були винахідливі і діями показали ведмедю, що вони лише гриби збирають. 

«Ведмідь» перестав ричати і задумався. Потім питає:

– Гриби мої збираєте?

Коли ведмідь здогадався, що роблять діти в його лісі, і сказав про це дітям, ті вже не стали чекати, що буде далі і кинулися врозсип. А ведмідь побіг за ними:

–      От я вас зараз! Я сам гриби люблю!

Але діти бігли швидше за ведмедя і скоро вибігли з лісу.»

Розповівши дітям таку історію, учитель пропонує пограти в гру «У ведмедя у бору».

Гра «У ведмедя у бору»

Етап підготовки. Перед тим, як розповісти дітям правила гри, учитель проводить лексичну роботу: «Що таке барліг? Що таке бір?» тощо. Далі вчитель говорить про те, що гравці повинні вивчити деякі слова.

!	На дошці заздалегідь учитель заготовлює запис дражнилки (на звороті дошки або на окремому плакаті), що буде використана в грі. Перед тим, як розучити її, учитель пропонує дітям, які вміють читати прочитати цю дражнилку: – У ведмедя у бору Гриби, ягоди беру, А ведмідь сидить І на нас ричить!

Коли всі бажаючі по черзі прочитають уголос для всього класу дражнилку, учитель розучує її з дітьми хором. Як правило, ця дражнилка багатьом дітям уже знайома. Важливо звернути увагу дітей на інтонації, з якими розповідається ця дражнилка (адже вона дражнилка, отже, розповідається задерикувато, з деякою провокацією в голосі, з вижиданням відповідної реакції).

Далі з’ясовуються правила гри. Для цього вчитель запрошує вийти кілька гравців (5 – 6 учнів). Призначає серед них «ведмедя», дає йому маску й відводить його в «барліг» (на підлозі лежить обруч або намальоване коло). Решта учнів буде виконувати роль дітей, що прийшли до лісу. Учитель визначає межі лісу.

Коли «ведмідь» займе своє місце в барлогу, учитель пропонує іншим гравцям підійти ближче до барлогу й почати дражнити ведмедя. Дражнити діти можуть доти, поки ведмідь не заричить у відповідь. Учитель обговорює з дітьми, яка повинна відбутися розмова між ними й ведмедем.

Наприклад:

Учитель: Ведмідь заричав і запитав: «Що ви тут робите?» Що діти говорять у відповідь?

Діти: А ми в тебе в лісі…

Учитель (звертається до класу): Ви згодні?

Діти згідно кивають головою.

Далі учитель говорить дітям, що коли вони почнуть відповідати ведмедеві, що вони роблять у лісі: «А ми в тебе в лісі...», чаклунка Мовчунка зачарує дітей. Більше вони не повинні сказати ні слова. А от те, навіщо вони прийшли до лісу, діти повинні показати діями. Учитель пропонує гравцям спочатку домовитися, а потім усім разом показати, що вони будуть робити в лісі. Наприклад, збирати малину. Діти нахиляються, імітують, що вони знімають ягоди з куща й кладуть ягоди  в козуб. Якщо хтось із дітей не показує умовну  дію або показує щось інше, то вчитель звертає увагу на порушення правила: всі діти повинні показувати ту саму дію! 

«Ведмідь» повинен, стежачи за діями дітей, спробувати відгадати, що вони роблять у нього в лісі й сказати, наприклад:

– Малину мою збираєте? От я вас зараз!..

Якщо «ведмідь» відгадав, діти кидаються врозсип. Учитель звертає увагу дітей ще на одне правило: «ведмідь» доганяє дітей, поки вони не вибіжать за межі «лісу». Якщо ведмідь піймав когось за межами лісу – це не зараховується.

Якщо «ведмідь» не вгадав, що роблять діти в лісі, то діти кричать:

– Ні! Не вгадав! Ми в тебе в лісі... –  і знову показують, що вони роблять.

Розповівши за допомогою такої інсценівки правила гри, учитель повертає гравців на місця й обговорює вже з усім класом, що можуть робити діти в лісі. При цьому, назвавши дію, діти  показують її. У лісі діти можуть збирати квіти в букет, ловити рибу в струмку  (показується, як закидається вудка й витягається риба),  ловити метеликів (показується, як тримати сачок і накривати їм метеликів) тощо.

Далі вчитель говорить про те, що раз діти будуть показувати різні дії, то й слова у ведмедя можуть бути різними, наприклад:

– Суницю збираєте? Ах, ви ж такі, от я вас!..

– Рибу мою ловите? Я сам її люблю!..

Після такої підготовчої роботи вчитель виводить дітей на майданчик для ігор (на вулицю або в рекреацію, спортивний зал), де заздалегідь позначений барліг ведмедя й на великій відстані від нього проведена лінія – межа лісу. Також там заздалегідь розставлені лави для вболівальників.

Діти групуються у дві групи: гравці та вболівальники. Одна група грає, інша – спостерігає (у руках вони тримають прапорці). Потім групи міняються. Після завершення гри з кожною групою розгортається обговорення з уболівальниками. Перед грою вчитель дає завдання вболівальникам: стежити, чи виконуються правила гри. Якщо правила порушуються, треба підняти прапорець.

Етап гри. Серед гравців вибирається ведмідь. Ведмідь займає барліг. Інші учасники гри пошепки, зібравшись у коло, домовляються про ту дію, що будуть показувати.  

!

У цій грі, на відміну від гри «Де швець живе?», діалог учасників гри повинен істотно видозмінюватися. У грі «Де швець живе?» в репліці подорожанина змінювалося тільки звертання («Вовчику, вовчику!» або «Лисичко, лисичко»тощо), у грі «У ведмедя у бору» виконавець ролі ведмедя повинен майже самостійно будувати свою репліку залежно від тієї дії, що загадають діти. Наприклад: «Гриби збираєте? Я сам це робити люблю! От я вас!..» або «Рибу мою ловите? Мені самому мало! От я вас!». Тому, якщо «ведмідь» зазнає труднощів у діалозі, учитель підказує йому можливі репліки. Чарівна паличка в цій грі не використовується. У цій грі важливо, щоб діти виявили, що дії можуть бути  словозамінниками в спілкуванні.

Етап обговорення. Учитель задає дітям такі питання:

– Чи не було порушень правил гри? (Які можуть бути порушення? Наприклад, ведмідь побіг за дітьми, не назвавши заняття дітей; ведмідь піймав когось за межами лісу; деякі діти не показували дій або незрозуміло було взагалі, що вони показують).

– Хто запам’ятав, що говорив ведмідь?

– Чи легко ведмедеві було відгадувати, що роблять діти? Чому?

– Хто з дітей найбільше точно показав дію?

– Чи  злагоджено діти показували обрану дію? 

Підсумки заняття. Учитель запитує дітей:

– Хто в цій грі зачаровував дітей?

– Як удалося дітям перехитрити чаклунку Мовчунку?

Заняття 8. Засоби спілкування: слова, дії, жести

Обладнання: малюнки чаклунок, корона царя Гороха, «царська» мантія, «царський» трон, малюнки людей різних професій, чарівна паличка

Цілі:

• Організувати, провести й обговорити гру за правилами «Цар Горох, візьми нас на роботу»

• Продовжити роботу зі специфічним для спілкування діями – «звертатися» і «відповідати», а також дією спостерігача – «оцінювати спілкування»
• Продовжити роботу з несловесними засобами спілкування (дія, жест)
• Розвивати вміння спостерігати за ситуацією спілкування (хто з ким спілкувався, які засоби спілкування (слова, дії, жести), чи не втрутилися чаклунки)
• Забезпечити розвиток сюжету гри: надання допомоги зачарованим у царстві царя Гороха
• Розвивати пам'ять, увагу у грі з однолітками
• Удосконалювати інтонаційно-забарвлене мовлення  в грі з однолітками
• Удосконалювати діалогічне мовлення  першокласників як відповіді на питання вчителя
• Мотивувати писемне мовлення, утримуючи «розрив» у засобах мовлення, якими володіє вчитель і деякі учні (усне мовлення  й читання) і більшість учнів (усне мовлення)

Бесіда про витівки Мовчунки й Балакухи. Учитель повідомляє дітей, що в царстві царя Гороха чаклунка Мовчунка вкрала в людей слова-назви дій. Отже, мешканці царства можуть спілкуватися один з одним словами, але як тільки справа доходить до назви дії  – спілкування відразу переривається. Мовчать горошківці.

Далі вчитель пропонує дітям перевірити, чи не прокралася  чаклунка Мовчунка в їхній клас і чи не украла й у дітей такі слова. Для цього вчитель показує дітям малюнки із зображенням людей різних професій і запитує, чи можуть вони назвати одним словом, що роблять люди, зображені на цих картинках.

!	Учитель стежить, щоб відповідь була дана тільки за допомогою слова-назви дії («рубають», «пиляють», «копають», «косять», «ріжуть», «миють», «прасують», «шиють», «в'яжуть», «фотографують», «пишуть» тощо), тобто без використання інших слів-назв.

Малюнки вчитель вивішує на дошці. І говорить дітям, що раз вони зараз ці слова назвали, виходить, чаклунка Мовчунка в клас поки не пробралася.

!

Якщо в ході пред'явлення малюнків, хтось із дітей мимоволі, готуючись відповісти, використовує дії, учитель повинен відразу відреагувати на це. Наприклад, учитель може сказати: «Яринко, що трапилося? Ти мені показуєш дію? Тебе зачарувала Мовчунка? Давай я з тебе зніму чари. (Тричі торкається чарівною паличкою дитини.) Тепер називай словом цю дію!».

Після перегляду всіх малюнків учитель повідомляє, що цар Горох вирішив побудувати новий палац і найняти робітників, а ті приходять до нього, а сказати, що вміють робити не можуть. Отут учитель звертається до дітей з таким запитанням: «Що можна порадити зачарованим робітникам? Як їм допомогти пояснити царю Гороху, що вони вміють робити?». Діти пропонують замість називання дії словом використовувати показ цієї дії. Далі вчитель пропонує пограти в гру «Царю Гороше, візьми нас на роботу». 

Гра «Царю Гороше, візьми нас на роботу»

Етап підготовки. Із правилами гри вчитель знайомить дітей, використовуючи  інсценівку.  Але перед інсценівкою вчитель звертає увагу дітей на запис слів царя Гороха й робітників і просить бажаючих прочитати. Після того, як всі бажаючі прочитали діалог, учитель із усім класом розучує хором ці слова.

!	Учитель заздалегідь записує на дошці (на звороті дошки або на окремому плакаті) діалог між царем Горохом і працівниками, що повинен бути використаний у грі. – Царю Гороше, візьми нас на роботу! – А що ви вмієте робити? – Ми не скажемо, а покажемо.

Для знайомства із правилами гри до дошки запрошується кілька гравців (6 –7 учнів): з них вибирається цар Горох (наприклад, лічилкою), інші – робітники. Голову царя Гороха прикрашають короною, плечі – мантію й саджають його на трон. Учитель просить «робітників» відійти подалі від царя Гороха й  домовитися про одну дію, яку вони всі будуть показувати (пиляти або в’язати, або стругати тощо). Цар Горох не повинен чути, про що вони домовилися.  Далі «робітники» і цар Горох за сигналом учителя вступають у діалог, використовуючи вивчені слова. Після показу дії «робітниками», учитель пропонує царю Гороху назвати показану дію. Якщо цар Горох угадав, то він бере «робітників» до себе на роботу. Якщо цар Горох не вгадав дію працівників або взагалі не зміг нічого сказати, то один із робітників стає царем, а гравець, що грав царя, вибуває із гри. Після такої демонстрації правил гри вчитель разом з дітьми може перейти в ігрове приміщення й продовжити гру там тепер уже з усім класом.

«Робітники» поєднуються в групи по 5 – 6 чоловік і по черзі, установленою вчителем або жеребкуванням, «наймаються» на роботу до царя Гороху. Гра триває доти, поки всі групи не запропонують царю Гороху свою «роботу».

Етап гри. Перед виходом першої групи, учитель з’ясовує з дітьми, що цар Горох і та група, що веде з ним розмову, виступають учасниками спілкування, а інші групи – спостерігачами-вболівальниками.   Учитель обговорює з дітьми, що спостерігачі  повинні стежити за тим, чи вся група показує ту саму дію й наскільки вдало показується дія. Крім того, спостерігачі повинні оцінити, чи не збігається дія їхньої групи з показуваним.

!

В одному класі, коли група, яка була біля дошки, стала показувати дію - «копають», діти іншої групи, що сидять ще на місцях, відразу стали щось обговорювати. Учителька відразу запитала їх: «Що ви там обговорюєте? Що трапилося?». У відповідь діти сказали: «А ми теж це хотіли показувати. Ми зараз передомовимося».

Групи, які ще не показували свою «роботу» царю Гороху, повинні встигнути змінити свою дію, якщо вона вже була показана іншою групою. Цар Горох не бере на роботу робітників з тією самою дією.

Ті групи, які вже показали свою «роботу», уважно стежать за тим, щоб цар Горох не взяв робітників з тією ж дією повторно. Якщо цар Горох не помітив повтору, то вони повинні йому про це сказати. Можливі ситуації, коли дітям не вдалося домовитися або вони навіть і не намагалися цього робити. Учитель може запропонувати такій групі домовитися ще раз.

!	На одному занятті, коли діти показали свою дію царю Гороху, відбувся такий діалог: Цар Горох:Різали! Діти (група в дошки, в різнобій): Ні, свердлили! Зварювали! Учитель: Так що ви робили? Діти: (стоять у розгубленості) ... Учитель: Ви не змогли домовитися?

Етап обговорення. Учитель запитує дітей:

– Кому з наших царів удалося більше інших царів відгадати дії дітей  і набрати собі більше робітників? А як ви думаєте, чому? (Він був уважним, а робітники точно показували дії, і йому легко було їх відгадати й назвати.)

– За допомогою чого спілкувалися цар Горох і робітники? (За допомогою слів і дій.)

Далі вчитель повідомляє про те, що люди для спілкування використовують особливі дії, які називаються жестами. Жест – це дія руки або інший рух тіла, що щось виражає або супроводжує мову. Учитель може сказати дітям про те, що існує ціла абетка жестів. При цьому він просить дітей відгадати, що означає кожний жест і демонструє ті або інші жести, наприклад:

Ø Рухи вперед-назад зігнутим вказівним пальцем (підійди сюди)

Ø Прикладання вказівного пальця до губ (замовчи або говори тихо)

Ø Змикання в кільце вказівного й великого пальців (усе в порядку)

Далі вчитель говорить про те, що чаклунка Мовчунка ніяк не може вгомонитися, і всюди з’являються все нові й нові зачаровані. Їм потрібна допомога. Учитель запитує дітей, чи готові вони надати таку допомогу.  Дітям пропонується пограти в гру «Дай відповідь без слів».

Гра «Дай відповідь без слів». Учитель розповідає дітям правила гри. При цьому він запрошує до себе одного учня, щоб інсценувати хід гри: «Зла чаклунка Мовчунка зачарувала одного хлопчика: на будь-яке запитання він нічого не може сказати у відповідь. Ніхто не може спілкуватися з нашим хлопчиком.  Але якщо, діти, ви підкажете хлопчикові, як без слів, мовчки, можна дати відповідь, і хлопчик скористається вашою порадою й відповість без слів на задане запитання,  то чари злої чаклунки відразу спадуть. Ви готові знімати чари з хлопчика? Я буду задавати нашому хлопчикові запитання, а ви будете жестами відповідати замість цього хлопчика. Зачарований вибере з ваших підказок потрібний йому жест і дасть за його допомогою відповідь».

Далі вчитель пропонує запитання. Діти намагаються показувати ті або інші жести. Як правило, вони дуже швидко розуміють, як виразити згоду або незгоду тощо. Наприклад, на питання «Чи любиш ти морозиво?» діти спочатку можуть розгубитися, показувати піднятий догори  великий палець, а іноді  діти показують і схрещені два вказівних пальці (знак «+»), але вчитель може нагадати дітям про такий рух як кивок головою. Після демонстрації всіх можливих жестів потрібно, щоб зачарований вибрав той жест, що йому підходить для відповіді, і повторив цей жест у відповідь на повторне питання вчителя. Зачарований дає відповіді на три питання, потім зачарованого можна замінити.

1)    – Чи любиш ти морозиво?

– Чи п’єш ти ранком каву?

–  Скільки тобі років?

 2)   – Де в кімнаті підлога?

– Де шукати в кімнаті стелю?

– Скільки пальців у тебе на правій руці?

Підсумки заняття. Учитель запитує дітей:

– Що накоїла чаклунка Мовчунка в царстві царя Гороха?

– Чому горошківці могли спілкуватися?

–  Як ви допомогли зачарованим горошківцям?

– За допомогою чого можна спілкуватися, якщо хтось потрапив під чари чаклунки Мовчунки?

Заняття 9. Засоби спілкування:  слова, дії, жести, мовчання

Обладнання: малюнки чаклунок, чарівна паличка, фанти-квитки, фанти-гроші, 1– 2 каси для продажу квитків; ряди стільців або кілька лав з нумерацією рядів і місцями для глядачів

Цілі:

• Організувати, провести й обговорити гру за правилами «На концерті»

• Продовжити роботу зі специфічними  для спілкування діями – «звертатися» і «відповідати», а також дією спостерігача –  «оцінювати спілкування»
• Увести дітей в особливу ситуацію одночасної участі в сюжетно-рольовій грі й спостереження за спілкуванням (глядачі на концерті)
• Розвивати вміння спостерігати за ситуацією спілкування (хто з ким спілкувався, які засоби спілкування (слова, дії, жести), чи не втрутилися чаклунки)
• Продовжити роботу з виявлення несловесних засобів спілкування (оплески, мовчання у відповідь, уклін)
• Забезпечити розвиток сюжету гри «Дві чаклунки»: виявляти зачарованих серед однокласників і допомагати їм відомими засобами (знімаємо чари за допомогою чарівної палички)
• Удосконалювати діалогічне мовлення  першокласників як відповіді на запитання вчителя

Сюжетно-рольова гра «На концерті»

Етап підготовки. Учитель пропонує пограти в гру «На концерті». Для цього спочатку з’ясовується, які ролі потрібні в цій грі (артисти, ведучий, глядачі, касир, білетер). Потім за допомогою жеребкування серед бажаючих бути «артистами» вибирається 5 – 6 «артистів». Наприклад, учитель може почати заняття з такої бесіди:

– Ви були коли-небудь на концерті? Ким ви там були: артистом чи глядачем?

– Що роблять артисти? А глядачі?

– Вам сподобалося бути артистом (глядачем)?

– Давайте пограємо в гру «На концерті». Хочете?

– Хто хоче бути артистом?

!

Учитель у жодному разі не повинен нав'язувати дітям «концертні номери» або просити їх заздалегідь підготуватися до концерту вдома. Важлива повна імпровізація. Якщо хтось із дітей спочатку викликався виступати, а потім вирішив відмовитися, учитель без будь-яких слів докору просто вибирає іншого виконавця.

Далі вибирається ведучий концерту, хто буде повідомляти про виступ того чи іншого артиста. Артисти й ведучий з батьками-добровольцями  (або старшокласниками) ідуть у місце, відведене під концертну залу (рекреація, актова зала тощо).  «Концертна зала» попередньо готується помічниками вчителя: ставляться лави, позначаються номери рядів і місць.

Артисти повинні подумати й сказати ведучому концерту, які номери вони будуть показувати, а він установлює порядок їхніх виступів. У разі необхідності (наприклад, діти не можуть домовитися) ведучому концерту й артистам допомагають дорослі.

Учитель просить дітей, які залишилися в класі, згадати, як глядачі попадають на концерт. З’ясовується, що глядачі купують квитки в касі, заходять у залу, де білетер перевіряє наявність квитка (білетер надриває квиток),  по квитках глядачі знаходять свої місця (у квитку зазначені ряд і місце).

Виникає питання, як глядачі поводять себе в концертній залі до початку концерту. (Спокійно, тихо, ніхто не кричить.) При цьому вчитель обговорює з дітьми, як глядачі дякують виконавцеві за концертний номер: оплесками, вигуками «Браво!».

Далі в класі встановлюється «Каса», вибирається касир. Він одержує «квитки» (фанти одного кольору) і «гроші» (фанти іншого кольору) на здачу. На квитках заздалегідь позначені ряд і місце.

Глядачі одержують гроші на покупку квитків і підходять до касі, щоб придбати їх. Часто діти відразу починають обговорювати, у кого яке місце, часто з’ясовується, що діти могли купити квитки поруч, але не подумали про це тощо.  Коли квитки куплені всіма глядачами, діти разом із учителем направляються в концертну залу.

Білетер при вході перевіряє квитки, діти займають свої місця. Якщо виникають утруднення, то чергові по концертній залі (батьки) допомагають дітям знайти свої місця.

Етап гри. Наведемо приклад одного такого концерту, який реально відбувся.

Ведучий:

– Зараз буде виступати Аня. Вона буде співати «Пусть бегут неуклюже…».

Дівчинка починає співати, але забуває слова, учителька відразу приходить на допомогу: торкається тричі  чарівною паличкою й підхоплює пісню  разом з дівчинкою, далі дівчинка продовжує сама.

Глядачі аплодують.

Ведучий:

– Зараз буде виступати Оля. Вона буде розповідати віршик.

Оля:

– Я буду танцювати.

Ведучий (повторює):

–  Зараз буде виступати Оля. Вона буде танцювати.

Оля танцює.

Глядачі аплодують.

Ведучий:

– Зараз буде танцювати Віка.

Віка виходить танцювати, але відразу розгубилася. Повертається й дивиться туди, де скупчилися інші артисти. Кличе Катю.

Ведучий:

–       Танцюють Катя й  Віка.

Дівчатка починають танцювати Раптом Катя піднімає Віку вгору, глядачі захоплено сміються й аплодують.

Ведучий:

– Виступає Віка. Вона розповість віршик.

Виступає Віка з віршем «Оленка-українка».

Ведучий:

– Зараз буде виступати Катя. Вона розповість анекдот.

Катя виходить і повідомляє:

–        Анекдот про Незнайку.

Деякі глядачі сміються, видно, що вони добре знають, про що буде розповідати дівчинка.

Катя: «Приходить Незнайка в школу. А вчитель його запитує:

- Ну, Незнайко, як твоя бабуся пече пироги?

- Не знаю.

- Незнайко, Незнайко, як твоя сестричка робить уроки?

- Не знаю...» (У скороченні.)

Глядачі аплодують Каті.

Учитель:

– А зараз хор 1-А класу проспіває пісню  «Ялинка».

Учителька жестами запрошує всіх артистів вийти перед глядачами й починає диригувати. При цьому деякі глядачі теж підхоплюють пісню.

Після останнього виступу ведучий концерту повідомляє про те, що концерт закінчено. Учитель просить усіх повернутися в клас і там приступає до обговорення гри.

!

Учитель обов’язково бере із собою в концертну залу чарівну паличку, щоб знімати чари з тих дітей, яких по ходу гри можуть зачарувати чаклунки. Мається на увазі те, що діти можуть забути слова й замовчати під час виступу або почати плутатися,  або, навпаки, дуже швидко й нерозбірливо  говорити тощо. Як тільки хтось із дітей виявиться зачарованим, учитель поспішає йому на допомогу із чарівною паличкою.  Торкнувшись тричі зі словами «Дзинь! Дзинь! Дзинь» чарівною паличкою зачарованого, учитель пропонує гравцеві повторити те, що йому не вдалося до цього. Тепер можлива й словесна допомога з боку вчителя (хором з дитиною щось договорити, доспівати тощо).

Етап обговорення. Учитель звертається до дітей з такими питаннями:

–  Сподобалася вам гра?

– Ким цікавіше бути: глядачем чи артистом у цій грі?

– Як упорався ведучий концерту зі своїми обов’язками? Як він звертався до глядачів? Чи заважали чаклунки йому?

– Як поводилися глядачі, коли ведучий концерту повідомляв новий виступ? Аплодували?

– Хто з артистів вам запам’ятався найбільше? 

– Чи перешкодили чаклунки кому-небудь із наших артистів?

– Як глядачі реагували на виступ артиста?

– Як прийнято на концерті просити виконавця повторити виступ ще раз? (Тривалими оплесками, словами «біс», «браво» тощо.)

–  Як відповідають артисти на тривалі оплески глядачів?

!

Учитель звертає увагу дітей на те, що глядачі на концерті – це спостерігачі. Глядачі, як і вболівальники, емоційно підтримують артистів, але головне – оцінюють їхній виступ. Якщо виступ глядачам подобається, вони  можуть підспівувати улюбленому співакові або пританцьовувати під улюблену музику, можуть на прохання артиста вийти на сцену й підтримати своїм співом або танцем його номер.

Підсумки заняття. Учитель звертається до дітей з такими питаннями:

– Що ви розповісте сьогодні батькам про гру «На концерті»? Що роблять глядачі на концерті?

Заняття 10. Засоби спілкування:  слова, інтонації, особливості голосу, дії, жести

Обладнання: малюнки чаклунок, чарівна паличка, свисток, прапорці для спостерігачів (по кількості дітей)

Мети:

·       Організувати, провести й обговорити гру за правилами «У хлоп’ят порядок твердий» і гру-драматизацію «Хто говорить?»

• Продовжити роботу зі специфічним для спілкування діями – «звертатися» і «відповідати», а також дією спостерігача – «оцінювати спілкування»
• Продовжити роботу з несловесними засобами спілкування (інтонації, особливості голосу, дії, жести)
• Розвивати вміння спостерігати за ситуацією спілкування (хто з ким спілкувався, засобу спілкування (які слова, які інтонації, який голос, чи не втрутилися чаклунки))
• Забезпечити підтримку гри «Дві чаклунки» використанням ігрової дії – знімаємо чари за допомогою чарівної палички
• Розвивати пам'ять, увагу у грі з однолітками
• Удосконалювати інтонаційно-забарвлене мовлення  в грі з однолітками
• Розвивати сприйняття іншої людини через оцінку його характерних рис поведінки й мовлення 
• Удосконалювати діалогічне мовлення першокласників як відповіді на запитання вчителя
• Мотивувати письмове мовлення, утримуючи «розрив» у засобах мовлення, якими володіє вчитель і деякі учні (усне мовлення й читання) і більшість учнів (усне мовлення)

Бесіда про спостерігачів. На початку заняття вчитель пропонує пригадати, як на попередніх заняттях діти тренували свою спостережливість (грали в гру «Фотограф», повторювали скоромовки). Далі вчитель пропонує знову повправлятися в спостережливості: пограти в гру «У хлоп’ят порядок твердий».

Гра «У хлоп’ят порядок твердий»

Етап підготовки. На дошці заздалегідь учитель заготовлює запис реплік (на звороті дошки або на окремому плакаті), які будуть використані в грі.

!

Перед тим, як розучити репліки, учитель пропонує дітям, які вміють читати, прочитати слова, які треба вивчити гравцям для гри. Усі бажаючі прочитати запис реплік читають по черзі. – Що за дивний галас чути По всій нашій школі? – Не подумайте, що це Злючі ведмежата, Не подумайте, що це Дикі вовченята. – Як же вам повірити? Як же перевірити? - – У хлоп’ят порядок твердий, Знають всі свої місця, Веселіш сурмите труби Тра-та-та, тра-та-та!

Після читання, учитель знайомить дітей із правилами гри. Для гри вибирається ведучий. Решта дітей поділяється на діві групи: гравці та спостерігачі.

Правила гри: 8 – 10 гравців спочатку вишикуються в шеренгу за зростом від найвищого до найнижчого, а потім за сигналом ведучого розбігаються врозсип.

Після слів ведучого:

– Що за галас чути по всій нашій школі? – діти хором відповідають:

  – Не подумайте, що це

Злючі ведмежата,

Не подумайте, що це

Дикі вовченята.

Вимовляючи слова, діти повинні показати характерні рухи для ведмежат і вовченят. На звертання ведучого:

  – Як же вам повірити?

Як же перевірити? -

діти встають на свої місця в шерензі. Спостерігачі за грою в цей час говорять хором:

  – У хлоп’ят порядок твердий,

Знають всі свої місця,

Веселіш сурмите труби

Тра-та-та, тра-та-та!

Після знайомства із правилами вчитель пропонує розучити слова для гри. Для цього він пропонує одній групі дітей повторювати слова ведучого, другій –  гравців, третій – спостерігачів. Потім групи міняються, і робота повторюється. Бажано прорепетирувати із дітьми деякі характерні риси ходи й поведінки ведмедя й  вовка.

Етап гри. Після проведеної підготовчої роботи починається гра. Спостерігачі отримують прапорці і завдання уважно стежити, чи не порушуються правила (діти стали не за зростом, діти забули показувати звірят), відзначити для себе, кому із гравців краще інших удалося показати ведмедя або вовка. Якщо спостерігачі вважають, що втрутилися чаклунки (гравці забули слова й мовчать  або гравці переплутали слова), то вони піднімають прапорці, а вчитель тоді поспішає на допомогу зачарованим. Залежно від кількості дітей у класі гра може повторюватися 2 – 3 рази. Важливо, щоб пограли всі діти. Ведучий вибирається лічилкою. Після кожного раунду гри проводиться обговорення.

Етап обговорення. Учитель звертається до дітей з такими запитаннями:

– Чи не порушувалися правила (діти стали не за зростом, діти забули показувати звірят)?

–  Хто з ведучих був кращим?

–  Кому із гравців краще інших удалося показати звірят?

– Чи не втрутилися чаклунки?

Наведемо уривок одного обговорення

Учитель: А хто найкраще ведмедя показав?

Діти: Яна. Вона так ходила добре.

Діти: А мені найбільше Карим сподобався...

Учитель: А кого він показував?

Діти: Вовка.

Учитель: А чим відрізняється показ вовка від показу ведмедя?

Діти: Ведмідь так іде (показує рух, широко розставляючи ноги), а вовк так (показує рух, сильно дрібочучи ногами й трохи зігнувши торс).

Діти: Це лиса так крадеться.

Діти: Ні, це вовк, лисиця от так (показує ті ж рухи, але при цьому рухає верхньою частиною торса, немов виляє хвостом) .

У класі починається шум. Все одночасно обговорюють, як рухається лисиця, а як вовк.

Учитель:  Діти, здається, у клас чаклунка прокралася. Я вже змахнула паличкою! Балакуха полетіла.

Гра-драматизація «Хто говорить?». Відзначимо, що це перша гра-драматизація, де кожний з учнів пропонує своє драматичне бачення характеру героя. Діти поєднуються в групи, і кожний вибирає собі роль: колобок, зайченя, вовк, ведмідь і лисиця.  Маски в грі не використовуються, тому що кожна група готує загадку для інших груп. По інтонаціях і по поведінці діти повинні будуть довідатися, хто звертається до колобка зі словами: «Колобок, колобок, я тебе з’їм!».

!	Учитель повинен ураховувати, що в цій грі діти вперше виступають у ситуації спілкування не просто як гравці, які виконують дію за правилами, а як актори, які, дотримуючись правил гри,  мають право на імпровізацію. Завдання вчителя – підтримати творчу активність дітей.

Від уміння вчителя вести зацікавлене обговорення драматичних етюдів, які пропонують діти, залежить  ріст дитячої ініціативи в розв’язанні драматичних завдань. Надалі ігри-драматизації стануть провідною формою гри на ігрових заняттях, націлених на становлення в молодших школярів позиційної дії висловлення. Важливо відзначити, що вчитель не дає ніяких зразків несловесної поведінки персонажів. Усі «драматичні» рішення знаходять самі діти. Єдине, що робить учитель – це звертає увагу, як самих виконавців, так і спостерігачів на зроблені виконавцями знахідки.

Наведемо  фрагмент одного заняття.

Учитель: Я думаю, що багатьом  з вас уже не важко прочитати те, що я записала на дошці (запис зроблений друкованими літерами, на звороті дошки, щоб діти завчасно цей запис не бачили). 

Прочитайте (дітям пред'являється запис).

- Колобок, колобок, я тебе з’їм!

Учитель: Спочатку прочитайте кожний сам (хто може), а потім хтось прочитає для всіх. Хто хоче читати для всіх? (Діти піднімають руки.) Читає Катя.

Катя: (виразно) Колобок, колобок, я тебе з’їм!

Учитель: Добре, усі згодні? (Діти показують знак згоди). Узнали казку?

Діти: Колобок.

Учитель: Хто в казці вимовляв ці слова?

Діти: Ведмідь, заєць...

Учитель: А як Катя прочитала? Як хто?

Діти: Як ведмідь.

Учитель: А чому ви так вирішили?

Діти: Як заєць...

Учитель: Різні думки в нас вийшли... Але чому ви так уважаєте? Чому як ведмідь?

Діти: Голосом так зробила...

Учитель: Ага, виявляється голосом можна показати, хто говорить ці слова - заєць або ведмідь. Давайте перевіримо. Хто прочитає як ведмідь? А як заєць? А як лисиця? А як вовк? (Діти намагаються різнитися тембром і інтонаціями.)

Учитель: А чому так по-різному прочитали діти?

Діти: Ведмідь же великий, а заєць маленький...

Учитель: А лисиця? Вона велика чи маленька?

Діти: Вона хитра...

Учитель: От воно що... виявляється ті самі слова можна сказати по-різному не тільки тому, що ведмідь великий, а заєць маленький. Зараз у групах придумаємо одне для одного незвичайні загадки. Кожний буде говорити ті самі слова, але по-різному: хтось як лисичка, хтось як зайчик... А інші будуть відгадувати. (Діти радісно поєднуються в групи, з'єднавши руки в «замок».) Спочатку розподіліться, кого буде показувати кожний з вас: хто буде зайчиком, хто буде лисичкою, хто - ведмедем, хто вовком. І, звичайно, ж, вирішіть, хто буде колобком. До речі, що відповідає колобок кожному звіряті?

Діти: Не їж мене, я тобі пісеньку проспіваю!

Учитель: Правильно, давайте, я запишу слова колобка як відповідь тому, хто до нього звертається. (На дошці доповнюється запис.)

– Колобок, колобок, я тебе з’їм!

– Не їж мене, я тобі пісеньку проспіваю!

Учитель: Зараз одна група вийде до дошки й покаже, як треба домовлятися.

Одна група виходить до дошки. Учитель намагається дітей розвернути одне до одного обличчям, але вони всі повертаються до класу, і перша дівчинка відразу говорить, звертаючись до класу: «Я буду лисичка!». Поруч з нею стоїть хлопчик, але він не встигає нічого сказати, як дівчинка, що стоїть третьою підхоплює: «Я зайчик». Хлопчик, що стоїть останнім,  говорить: «Я ведмідь». Хлопчик, що стояв другим, явно відсувається назад, мов би вислизаючи з ряду, але вчитель підхоплює його позаду й, намагаючись об'єднати руками всю групу, запитує від усієї групи: «А ти кого будеш показувати?». Хлопчик явно соромиться й мовчить, а інші з групи говорять: «Вовк. Ти вовк». Учитель, з інтонаціями, що вмовляють, запитує: «Ти будеш вовком? Правда? Ти не образився, що діти так швидко все вирішили?». Хлопчик згідно киває головою й присувається до групи.

Учитель: (звертаючись до класу): Діти, цій групі вже вдалося домовитися, а як справи у вас?  Якщо хтось не зможе в групі домовитися, не засмучуйтеся, ми всі разом вам допоможемо (у групах починається обговорення, обговорення проходить стрімко, без суперечок і сліз, буквально через хвилину більшість груп піднімає руки, з'єднані в замок). Чудово! Починаємо гру. Яка група буде показувати свої загадки? Ідіть до мене. Ви будете артистами. А всі інші ким будуть?

Діти: Спостерігачами. Глядачами.

Учитель: Правильно, а що роблять глядачі?

Діти: Дивляться...Аплодують...Підтримують...

Учитель: А слова колобка або лисички, або ще чиїсь слова глядачі  можуть повторювати всі разом хором з артистом, якщо вони їм  сподобалися?

Діти: Ні.

Учитель: Так, глядачам треба уважно дивитися, спостерігати за грою артистів, не заважаючи їм, щоб потім відгадати загадку.

Група виходить до дошки.

Учитель: Ну, хто починає?

Одна дівчинка із групи (Карина): Я колобок.

Діти із групи: Ні, ти лисичка...

Учитель (показуючи знак мовчання групі): Не видавайте, хто кого буде показувати, це ж загадки. (Звертається до класу.) Діти, звичайно, нам потрібний у кожній групі колобок. Інакше до кого будуть звертатися всі наші звірята? (Діти згідно кивають головами, лунають голоси із класу: «Я колобок».)

Учитель: Так, що ж у нас виходить, якщо Карина буде колобком, то в нас не вистачає звірят у групі? (Діти із класу продовжують пропонувати: «Я колобок».)

Карина: Я колобок.

Учитель: Ну й добре, Карина - це колобок, а от, хто інші діти ми зараз відгадаємо.

Карина повертається обличчям до групи, діти стають у ряд, але нічого не роблять.

Учитель (звертаючись до класу): А в якій послідовності в казці зустрічав колобок звірят? Кого він зустрів першим?

Діти: Зайця.

Учитель: Другим?

Діти: Вовка.

Учитель: Хто був потім?

Діти: Ведмідь, лисиця.

У групі при цьому почалися перестановки, діти явно стали з'ясовувати, де їхнє місце.

Учитель (звертаючись до групи): А от ви зараз саме не в тій черговості будете виступати, як у казці, а безладно. У нас же з вами загадки. Ми саме й не повинні знати, хто виходить, а повинні відгадати, хто говорить слова:  «Колобок, колобок, я тебе з’їм». Почнемо?

Першою від групи відділяється дівчинка, що  стрімко підходить до колобка й швидко говорить: «Колобок, колобок, я тебе з’їм!», при цьому ніяких специфічних рухів або інтонацій не запропоновано. Усі в класі хором говорять: «Лисичка». Колобок у цей час вимовляє відповідну репліку: «Не їж мене, краще я тобі пісеньку проспіваю».

Учитель: Так, лисичка. (Запитує у виконавиці.) Ти дійсно лисичку загадала? (Дівчинка згідно киває головою.) Чудово, як ми легко розгадали першу загадку. Діти, а що нам допомогло розгадати?

Діти: А вона так хитро сказала.

Спостерігачі явно «обчислюють» лисичку за «статевою» приналежністю (дівчинка – лисичка,  хлопчики – вовк, ведмідь, заєць), а зовсім не по характерних рисах поведінки (вони просто були відсутні).

Учитель: Так, хитрим голосом говорить лисичка. А тепер наступна загадка. Хто показує свого звірятка?

Хлопчик швидко підходить до колобка й хрипло говорить: «Колобок, колобок, я тебе з’їм». Усі в класі відразу реагують: «Ведмідь».

Учитель: Усі згодні, що це ведмідь? (Хтось із дітей  показує знак згоди, хтось махає головою). А як ви догадалися?

Діти: Він таким голосом сказав...

Учитель (звертаючись до виконавця): Ти, дійсно, хотів нам показати ведмедя? У тебе добре вийшло! Хто ж тепер?

Діти: Вовк! Заєць!

Учитель: А от зараз ми про це й довідаємося.

Хлопчик швидко підходить до колобка й говорить звичайним голосом: «Колобок, колобок, я тебе з’їм». У класі реагують подвійно: «Вовк! Заєць!».

Учитель: Хто сказав, що це заєць? (Піднімаються руки.) А хто говорить, що це вовк? (Дитячі руки.) Чому ви так думаєте?

Діти: Голос такий, як у зайця – тихий, заєць же боягуз.

Учитель (звертаючись до виконавця): А ти кого хотів нам показати? Зайця?

Хлопчик: Так. 

Учитель (звертаючись до класу): Перша група чудово впоралася зі своїми загадками. Яка група наступна?

Друга група радісно виходить до дошки.

Учитель: Починаємо розгадувати загадки другої групи.

Перша дівчинка йде назустріч колобку, розставивши широко ноги, перевалюючись із однієї на іншу, говорить хрипким голосом: «Колобок, колобок, я тебе з’їм». Весь клас хором: «Ведмідь».

Учитель: Чудово! Яка розумниця! Як цікаво придумала! Ти, дійсно, хотіла показати ведмедя? Так? (Дівчинка радісно киває головою.) Діти, а як вам удалося відгадати цю загадку? Що зробила Аня?

Діти: Вона йшла як ведмідь!

Діти: И говорила як ведмідь!

Учитель: Так вона йшла й говорила як ведмідь, як такий хазяїн лісу, найдужчий, найбільший. Аню, повтори ще раз свою загадку! Здорово, виявляється, така гарненька дівчинка може показати ведмедя, якщо буде робити особливі ведмежі рухи й буде говорити по-ведмежому! Молодець! Чия наступна загадка?

Друга дівчинка ходою, що виляє, підійшла до колобка й з хитрістю в голосі сказала: «Колобок, колобок, я тебе з’їм». Весь клас блискавично відреагував хором: «Лисиця!».

Учитель: Чому лисиця?

Діти (радісно): Так вона ж ішла як лисиця!

Учитель: Так, мені навіть хвостик привидівся! Немов Аліна хвостиком поводила! Відмінно! Розумниця! Оце так загадки! Аліно, покажи нам ще раз свою лисицю!

У класі явне збудження, діти з груп, що ще не виступали, радісно перегукуються, явно обговорюючи свій майбутній виступ.

Учитель: Хто продовжує? Зараз ми відгадаємо, хто ти!

Хлопчик іде явно «по-ведмежому», низьким голосом говорить: «Колобок, колобок, я тебе з’їм». У класі різнобій: «Ведмідь», «Вовк!».

Учитель: Так хто ж?

Діти: Вовк! Ведмідь уже був!

Учитель (звертаючись до виконавця): Ти нам вовка показував? (Хлопчик у деякому замішанні, що свідчить про те, що він явно хотів показати ведмедя, але, проте, погоджується з усіма, що він показував вовка.)

Учитель: Дивимося ще одного учасника групи. Кого він нам покаже?

Діти: Заєць! Заєць!

Учитель: Зараз довідаємося.

Хлопчик наближається до колобка й тихо говорить: «Колобок, колобок, я тебе з’їм».

Учитель: Хто ж це був? Заєць? (Хлопчик ствердно киває головою.)

Учитель: Велике спасибі, група, ви стільки знахідок зробили, що новим групам з вами важко буде тепер змагатися у своїх загадках. Але подивимося. Отже, третя група.

Група виходить до дошки. Вихід першого ж хлопчика супроводжується загальним радісним вигуком: «Заєць!», тому що хлопчик склав руки перед грудьми й застрибав на двох ногах до колобка.

Учитель: Чудо! Відмінно! Діти, що вам підказало відгадку?

Діти: Так він же застрибав як заєць!

Учитель: А що значить стрибати як заєць? Як заєць стрибає?

Діти: Ну, з боку убік, він же всіх боїться, по сторонах увесь час оглядається.

Учитель: Дякуємо! Відмінна загадка! Хто наступний?

Діти відразу ж вгадують лисицю по її ході, що виляє, а потім ведмедя по його клишоногості. Останнім показує загадку хлопчик, що, підстрибуючи боком, підійшов до колобка й, стискаючи кулаки і роблячи «зле» обличчя, просипів: «Колобок, колобок, я тебе з’їм». Клас вибухнув: «Вовк!».

Учитель: Що зробив Андрій?

Діти: Він злого вовка показав!

Учитель: Такого застудженого й утомленого від невдалого полювання злого на всіх вовка! Так і бачиш цього вовка, який всю ніч бігає по лісу, злого-злого, котрий усіх хоче з'їсти! І як він зло колобку сказав! Відмінно! Молодчина, Андрій! І третя група вже впоралася із загадками! Яка наступна група?

До дошки виходить четверта група, хоча пройшло вже двадцять хвилин часу, у дітей піднятий настрій, нудьгуючих або байдужих дітей у класі не видно, група виходить і одночасно щось ще обговорює. У групі три дівчинки й один хлопчик. Діти із класу рвуться на роль колобка. Учитель вибирає дівчинку з попередньої групи. Лисиця, заєць, ведмідь легко вгадуються по особливостях поведінки й інтонаціях дітей. Виконавці все більше вільно рухаються й говорять. Вихід останнього хлопчика - вовка - викликає у всіх бурхливу реакцію, тому що він не просто стис руки в кулаки, а, стисши пальці, розчепірив їх, і став перебирати ними, імітуючи лапи вовка. При цьому він теж спробував зробити дуже зле обличчя. Усі відразу закричали: «Вовк!».

Учитель: Діти, а що таке цікаве придумав Пилип, що вам так легко було вгадати в ньому вовка!

Пилип: Я руками показав пазурі вовка!

Діти: Так!

Учитель: Ви побачили не руки Пилипа, а  пазуристі лапи вовка. Оце знахідка! Ну й загадка! Що за чудо-діти! Отже, четверта група, спасибі! У нас є ще група - п'ята. Виходьте! Як ви впораєтеся із загадками? Вам дуже важко після всіх виступати. Хто буде колобком?

Група: У нас є колобок!

Учитель: Добре! Починайте.

Діти з явним задоволенням показують звірят, клас стрімко відгадує персонажів, тому що рухи й інтонації вже легко повторюються дітьми. Дівчинка, що виконує роль лисички, після звертання до колобка зі словами «Колобок, колобок, я тебе з’їм», явно широко облизується й робить рухи, нібито пригладжує шерсть навколо обличчя, немов розчісує шерстку. Учитель обговорює з дітьми, що б це було. Діти легко вгадують лисичку, яка показує, що має намір смачно поїсти, а потім відпочити.

Учитель: І, нарешті, остання шоста група. Найбільш терпляча група. Ця група мужньо дочекалася своєї черги. І тепер ми чекаємо їхніх загадок.  Хто буде колобком?

Діти з почуттям гідності під слова похвали виходять до дошки, легко  й уже впевнено показують клишавого ведмедя, зайця, який підстрибує, хитру лисицю, що крадеться, й злого вовка, що нишпорить по лісу. Під час виступу цієї групи стався цікавий випадок. Учень Мишко, загадуючи свою загадку, раптом сказав: «Колобок, колобок, я тобі пісеньку проспіваю!» замість слів «Колобок, колобок, я тебе з’їм!». Усі в класі засміялися, а вчителька відразу відреагувала з  іншого кінця кабінету: «Ой-ой-ой, здається, чаклунки напустували! Іду-іду знімати чари!». Діти продовжували сміятися, хлопчик сміявся голосніше всіх. Учителька швидко підійшла до Мишка й до загального задоволення стала з нього знімати чари, а Мишко продовжував сміятися. 

Учитель: Ви всі молодці. Сьогодні прекрасно попрацювали. Такі загадки придумали одне для одного! Буде що згадати вдома з батьками!

Підсумки заняття. Учитель запитує дітей:

– Ким було цікавіше бути сьогодні на уроці – артистами, що загадують загадки, чи глядачами, що відгадують загадки?

– Чи не втручалися в нашу гру чаклунки?

Заняття 11. Засоби спілкування:  слово, жести, звукові й колірні сигнали

Обладнання: малюнки чаклунок, чарівна паличка, жезл регулювальника, свисток, кашкет регулювальника, рулі для водіїв (8 – 10 штук), парасольки або щось таке, що відрізняє пішоходів (6 – 8 штук);  простір з позначенням дороги (наприклад, кубики як бордюр) і розміткою переходу (наприклад, аркуші паперу, кнопками прикріплені до підлоги в рекреації, актовій залі або в іншому кабінеті); три кольорових кола (червоний, жовтий, зелений) для побудови моделі світлофора; прапорці для спостерігачів (по кількості дітей)

Цілі:

• Організувати, провести й обговорити гру за правилами «Регулювальник»

• Продовжити роботу зі специфічним для спілкування діями – «звертатися» і «відповідати», а також дією спостерігача – «оцінювати спілкування»
• Розвивати вміння спостерігати за ситуацією спілкування (хто з ким спілкувався, засоби спілкування (звукові сигнали, жести, дії))
• Продовжити роботу з виявлення несловесних засобів спілкування (свист регулювальника, жести регулювальника, гудок автомобіля, колірний знак світлофора)
• Удосконалювати діалогічне мовлення  першокласників як відповіді на запитання вчителя
• Забезпечити розвиток сюжету гри «Дві чаклунки», надаючи допомогу зачарованим у царстві царя Гороха

Бесіда про витівки Мовчунки й Балакухи. Перед тим, як організувати гру, учитель проводить із дітьми наступну бесіду:

– Чи пам’ятаєте ви, що накоїли злі чаклунки в царстві царя Гороха, коли він набирав робітників для будівлі палацу? Уявіть собі, злі чаклунки не заспокоїлися, і цього разу вони свої чари напустили на пішоходів та водіїв на дорогах міста. Не можуть вони тепер один одному слова сказати. Задумався цар Горох: як же допомогти пішоходам і водіям спілкуватися без слів? І відразу згадав тих робітників, які приходили до нього найматися на роботу. Вони теж були зачаровані Мовчункою, але ж змогли пояснили царю Гороху, що вони вміють робити. Учитель запитує дітей: «Як працівники розповідали царю Гороху про свої вміння?». (Виконували дії.)

Учитель пропонує дітям подумати, як можна допомогти горошківцям? Обговоривши дитячі пропозиції, учитель продовжує бесіду, але тепер запитання вчителя уже стосуються поведінки регулювальника:

– Цар Горох, щоб урятувати пішоходів й водіїв від аварій, розставив на всіх перехрестях чергових, які називаються регулювальники руху. Чи чули ви коли-небудь про таких чергових на дорогах?

–                     Як називається предмет, яким користується регулювальник для подачі своїх команд водіям і пішоходам? (Жезл.)

–  Як відповідають водії й пішоходи на звертання регулювальника? (Виконують ту команду, що він дає: стояти чи йти, стояти чи їхати.)

Далі вчитель пропонує дітям пограти в гру «Регулювальник».

Сюжетно-рольова гра «Регулювальник»

 Етап підготовки. Для успішної організації гри вчитель повинен знати жести й сигнали регулювальника, а також їхні значення. Учитель під час подальшої розмови показує жести й сигнали регулювальника:

– Чи бачили ви коли-небудь, як працює регулювальник? Чи бачили ви його жести?

– Що ще використовує регулювальник крім жестів і жезла, коли спілкується з водіями й пішоходами? (Свисток.)

Далі обговорюється, які ролі потрібні для гри: пішоходи, водії, регулювальник. Учитель згадує з дітьми, як рухається транспорт по дорогах: «Водії завжди їдуть по правій стороні дороги. Покажіть свою праву руку...».  Також обговорюється питання й щодо руху пішоходів: «Як рухаються пішоходи по тротуарах? Як рухається 1-А клас, коли йде в їдальню по коридору?». Робиться висновок:   «Щоб не зіштовхуватися один з одним, пішоходи повинні дотримуватися правої сторони. У нас у країні правобічний рух. Хоча є країни, де прийнято рухатися з лівої сторони (наприклад, Великобританія або Австралія)».

Учитель може запропонувати вийти четвірці сміливців і показати, як відбувається рух автомобілів і пішоходів на дорозі. Двоє зображують автомобілі (їм можна дати в руки рулі), а двоє – пішоходів (один, наприклад, надягає капелюх, іншому дають у руки валізу). Учитель з’ясовує з дітьми, де для кожного з них буде права сторона дороги для руху. Сам учитель надягає кашкет регулювальника, стає в центрі й подає спочатку команду для водіїв, потім для пішоходів. Бажано команду повторити й для водіїв, і для пішоходів, щоб вони перешикувалися й рухалися у зворотному напрямку знову по правій стороні.

Після такої невеликої репетиції діти переходять у те приміщення, де позначена «дорога» і «перехід». Тут же повинні бути встановлені лави для спостерігачів.

Діти групуються в дві великі групи: гравці та спостерігачі. Спостерігачі отримують свої прапорці. Їхнє завдання – спостерігати за тим, чи не порушують правила руху водії й пішоходи. Якщо спостерігачі помітять порушення, вони повинні підняти прапорець.

Група гравців поділяється ще на дві частини: пішоходи й водії. Дуже важливо приділити увагу тому, щоб кожний з учасників гри отримав театральний реквізит. Наприклад, пішоходи – це мама (капелюх на голові, сумка в руках) і її діти (дочка зі скакалкою, син з м’ячем);  бабуся в хусточці й окулярах, дідусь із паличкою, військовий у кашкеті, хлопчик із щеням  тощо.  Усі водії отримують рулі. Бажано обговорити, які бувають автомобілі: легкові, вантажні, із причепом і без причепа. Можна запропонувати дітям, які бажають бути причепами, «причепитися» до якого-небудь автомобіля. 

Після розподілу ролей учитель стає в центрі переходу, а транспорт і пішоходи розподіляє по обидва боки дороги один напроти одного.

У ролі регулювальника виступає спочатку вчитель, потім пропонує цю роль комусь із учнів.

Етап гри. Гра проводиться так, щоб регулювальник по кілька разів дав команди, як водіями, так і пішоходам. Після закінчення гри з одною групою класу перед тим, як замінити гравців, учитель запитує в спостерігачів, чи не було порушень правил. (Можливі порушення правил:  машини наїжджали на бордюр, на «зебру», зіштовхувалися при повороті, пішоходи не дотримувалися правої сторони тощо.)

 Етап обговорення. Після того, як всі діти візьмуть участь у грі чи то в ролі водіїв, чи то в ролі пішоходів, усі повертаються в клас і починається обговорення:

– Як регулювальник і водії спілкувалися?

–  Чи були порушники правил? Які саме правила вони порушили?

– Як звертався регулювальник до водіїв? Чому він не говорив: «Водії, швидко переїдьте перехрестя»?

– Як водії відповідали регулювальникові? Чому вони не кричали у відповідь: «Спасибі, міліціонер, що ви дозволили нам проїхати»?

– Як звертався до пішоходів регулювальник? Чому не словами?

– Як відповідали пішоходи регулювальникові?

– А в нашім місті на дорогах стоять регулювальники?  Але ж наше місто не зачароване, чому ж вони не розмовляють із пішоходами й водіями? (Через шум автомобілів можна не почути, кому й куди їхати, кому й куди йти, тому люди домовилися користуватися на дорогах міста не словами, а жестами й рухами.)

– Чи на всіх перехрестях зараз стоять регулювальники? Як регулюються сучасні перехрестя?

Учитель обговорює роботу світлофора: про що повідомляє червоне, жовте, зелене світло, що позначає фігурка чоловічка на світлофорі.

Підсумки заняття. Учитель звертається до дітей з такими запитаннями:

– Як цар Горох захистив водіїв і пішоходи від аварій на дорогах у своєму царстві, коли Мовчунка зачарувала всіх горошківців?

– Чому люди в усьому світі використовують жести й світлофор для спілкування водіїв і пішоходів на дорогах?

Урок 12. Засоби спілкування: слово, піктограма

Обладнання: малюнки чаклунок, чарівна паличка, піктограми («Школа», «Звуковий сигнал заборонений», «Перехід диких звірів», «Залізничний переїзд» тощо), аркуші ватману у формі кола  для складання в групах піктограм, фломастери

Цілі:

• Організувати, провести й обговорити гру за правилами «Піктограма»

• Продовжити роботу зі специфічним для спілкування діями – «звертатися» і «відповідати»
• Мотивувати писемне мовлення, утримуючи «розрив» у засобах мовлення, якими володіє вчитель і деякі учні (усне мовлення й читання, письмо), і більшість учнів (усне мовлення)
• Продовжити роботу з виявлення засобів спілкування в писемному мовленні (піктограма)
• Розвивати сюжет гри «Дві чаклунки», використовуючи складання піктограм як допомога «зачарованим» школярам
• Удосконалювати діалогічне мовлення першокласників як відповіді на питання вчителя

Читання піктограм. Учитель на початку уроку згадує з дітьми про гру «Регулювальник» і про те, як допомогли діти цареві Гороху на минулому уроці перехитрити злих чаклунок (пішоходи й регулювальник спілкувалися без слів: за допомогою жестів, свисту, рухів). Далі вчитель звертає увагу дітей на записані на дошці речення:

1. Водій, у цьому місці поблизу школа. Тут діти можуть переходити дорогу.

2. Водій, у цьому місці не можна подавати звуковий сигнал.

3. Водій, у цьому місці часто дикі тварини переходять дорогу.

4. Водій, спереду залізничний переїзд.

5. Водій, неподалік можна пообідати.

Учитель звертається до дітей:

– Можете прочитати? Хто може?

– До кого звертаються із цими словами? (До водія.)

– Хто відповідає на ці звертання? (Водій.) А як водій повинен відповісти? Прокричати: «Добре, добре! Нехай переходять!» (Ні, він нічого не повинен кричати, а повинен знизити швидкість і зупинитися, якщо хтось переходить дорогу.)

–  А, як ви думаєте, якщо водій їде на великій швидкості,  він зможе прочитати такі речення?

– Що придумали люди, щоб допомогти водієві швидко розуміти звертання до нього? (Малюнки.) Такий малюнок, який наче звертається до водія, називається піктограма.

 На дошці вчитель розташовує піктограми «Школа», «Звуковий сигнал заборонено», «Перехід диких тварин», «Залізничний переїзд». Учитель:

– Хто може пояснити, що позначають ці піктограми?

Діти дають пояснення піктограмам і знаходять для них місце поруч із відповідним звертанням до водія (1 – 5).

Учитель може обговорити з дітьми форму знаків: коло – це знак, який або забороняє якісь дії або приписує, наказує щось водієві або пішоходу, трикутник – знак, який попереджає, квадрат – інформаційно-вказівний знак, прямокутник – знак сервісу. Також можна звернути увагу на червону облямівку, перекреслення, блакитний колір.

Під час підготовки бесіди вчитель може скористатися навчальним посібником для молодших школярів «Правила дорожнього руху».

Після деякого знайомства зі  знаками на дорогах учитель переходить до обговорення правил поведінки в школі.

Складання піктограм. Учитель пропонує дітям пригадати, які вони знають правила поведінки в школі. Потім учитель нагадує, що для того, щоб правила не забути, їх треба постійно повторювати. Але в одну школу прокралася чаклунка Мовчунка й зачарувала всіх учнів і вчителів. Виникає питання: «Як можна допомогти учням цієї школи не забути правила поведінки?». Після обговорення пропозицій учитель й діти  роблять висновок, що правила поведінки можна представити в малюнках, піктограмах.  Якщо по школі розвісити такі піктограми, то й слова тоді не потрібні: глянув на піктограму й згадав правило. Ніяка чаклунка Мовчунка тоді не страшна.

Далі вчитель пропонує дітям об’єднатися в групи (4 – 5 груп) і придумати піктограми до деяких правил шкільного життя. Діти поєднуються в групи й одержують для роботи аркуш паперу (вирізане коло із червоною облямівкою). Учитель заздалегідь записує правила на окремих папірцях. Представник кожної групи за жеребкуванням отримує для своєї групи «правило». Група читає пошепки це правило, так щоб не почули представники інших груп, і обговорює, що може бути намальовано. Коли діти в групі домовляться, що будуть малювати, вони приступають до роботи.

Можна запропонувати такі правила:

1. Діти, працюючи в групі, не розмовляйте голосно.

2. Діти, будьте обережні на сходах.

3. Діти, не вихиляйтеся з вікон.

4. Діти, не смітіть в школі.

5. Діти, на уроках відключайте мобільні телефони.

Звичайно, учитель може сформулювати й інші правила, цінні для шкільного життя (наприклад: «Діти, на уроках не викрикуйте з місця» або  « Діти, не беріть книги й зошити брудними руками» тощо).

 Крім того, на одне правило можна дати завдання складати піктограму не одній, а двом групам. Учитель може ускладнити завдання тим, що роздати дітям ватман різної форми – трикутники, кола, прямокутники. Але тоді й правила необхідно підібрати відповідні (заборонні: «Діти, не вихиляйтеся з вікон»; ті, що попереджають: «Діти, будьте обережні на сходах»; ті, що містять вказівку: «Діти, бібліотека на четвертому поверсі»). Після того, як група прочитає своє «правило», учитель повинен обговорити з нею, якої форми аркуш паперу потрібний для роботи.

Відводиться час на складання піктограми (8 – 10 хвилин). Учитель стежить за ходом групової роботи, відзначаючи, як у групі розгортається робота: хто малює (один учень, або кілька учнів по черзі), як інші діти в групі беруть участь у складанні піктограми (хто читає правило, хто активно вносить якісь пропозиції, хто пасивно поводиться, хто відволікається на інші справи). Бажано, щоб учитель заздалегідь заготовив бланк, на якому був би записаний список членів групи з відведеним місцем для фіксації спостережень (таблиця 3). Якщо є можливість, учитель запрошує на це заняття помічників: старшокласників або батьків. Вони допоможуть учителеві провести спостереження більш ретельно, якщо розсядуться неподалік від кожної групи.

Наведемо як приклад спостереження за роботою однієї групи.

 У групі троє хлопчиків і одна дівчинка. У дівчинки права рука в гіпсі. Данило отримав з рук учительки текст із правилом і зачитує його. Відразу починає малювати (без обговорення) чоловічка, а потім сходи. Інна сидить поруч із Данилом за партою. Олег і Андрій сидять на попередній парті і  повернені до Данила й Інні. Поки Данило малює, хлопці починають радити, куди вести лінію, як краще малювати чоловічка й сходи. Данило не випускає з рук олівця, але й інші не наполягають. Тільки коментують. Олег: «Ще руку потрібно...». Андрій: «Я не зрозумів...». Робота йде спокійно. Коли малюнок завершений, Данило, мовчки, не говорячи ніяких слів, протягує аркуш Інні, і хоча в тієї рука в гіпсі, вона намагається взяти в руки фломастер. Дівчинка починає креслити посередині червону смужку. Але креслить, явно не розрахувавши,  і тому смужка виявляється збоку. Данило відразу вибухає: «Навіщо ти криво...!».  Андрій: «Давай я виправлю...». Данило підхоплює: «Треба чорним зафарбувати... Це неправильно». Як тільки пролунало слово «неправильно», дівчинка завмирає. Через секунду перевертає аркуш чистою стороною. Усі сидять у деякому заціпенінні й мовчать. Учителька говорить дітям: «А чому ви вирішили, що це неправильно? Хіба є зразок? У цій роботі можна й так намалювати... збоку... а чому б і ні?». Діти дивляться одне на одне. Інна перевертає аркуш і продовжує. У групі деяке піднесення. Андрій піднімається, оглядає інші групи і явно невдоволено говорить: «Наша група завжди закінчувала першою!». У класі вже деякі групи подали сигнал про закінчення роботи. Через якийсь час Інна відкладає червоний фломастер, і вся четвірка, з'єднавши руки в замочок, сигналізує про закінчення роботи.

Таблиця 3

Схема спостереження

 (групове складання піктограми)

Прізвище, ім’я	Малює	Читає правило	Бере участь в обговоренні	Відволікається	Зовні пасивний	Примітка
3 група 1. Олег			+			«Ще руку потрібно...»
2. Андрій			+			«Я не зрозумів...», «Давай я виправлю...», «Наша група завжди закінчувала першою!»
3. Данило	+	+	+			«Навіщо ти криво...!», «Треба чорним зафарбувати... Це неправильно»
4. Інна	++++

Після уроку вчитель на основі спостережень за групами, зроблених помічниками,  може узагальнити для себе результати групової роботи:

Малювали:___________________________________________________________

Читали правило: ______________________________________________________

Брали участь в обговоренні: ____________________________________________

Зовні пасивні:________________________________________________________

Відволікалися: _______________________________________________________

Обговорення складених піктограм. Після закінчення групової роботи, кожна група вивішує свої піктограми, а інші групи намагаються їх «прочитати». Бажано уважно розглянути запропоновані піктограми й з’ясувати в «авторів», як вони позначили на своєму малюнку ту або іншу заборону, попередження або інформацію. Наприклад, при складанні піктограми для правила «Діти, будьте обережні на сходах» першокласники можуть намалювати сходи, чоловічка (одного або кількох) і знак оклику. Можливі самі різні рішення, головне – обговорити їх з дітьми, з’ясувавши переваги кожного.

Підсумки заняття. Учитель запитує дітей:

– Який секрет захисту від  чаклунок ми сьогодні відкрили?  Як можна спілкуватися без слів?

ЗМІСТ

ВСТУП...…………………………………………………………..... ГРА «ДВІ ЧАКЛУНКИ»: ЦИКЛ  ІГРОВИХ  ЗАНЯТЬ Заняття 1. Спілкування - взаємодія людей, ланцюжок звертань і відповідей...…………………………………………………………….... Заняття 2. Основні перешкоди в спілкуванні...……………………...... Заняття 3. Спілкування –  ланцюжок звертань і відповідей ...………... Заняття 4. Учасники спілкування й спостерігачі...…………………..... Заняття 5. Спостереження за оточуючими людьми, предметами, людським мовленням ...……………………………………………….... Заняття 6. Спостереження за ситуацією спілкування ...……………… Заняття 7. Засоби спілкування: слова й дії ...……………….................. Заняття 8. Засоби спілкування: слова, дії, жести ...………… . . . . . . . . Заняття 9. Засоби спілкування:  слова, дії, жести, мовчання . . . . . . . . Заняття 10. Засоби спілкування:  слова, інтонації, особливості голосу, дії, жести ...……………………………………………...... . . . . ………... Заняття 11. Засоби спілкування:  слово, жести, звукові й колірні сигнали ...……………………………………………………………… Заняття 12. Засоби спілкування: слово, піктограма...……………......

3 24 28 34 37 41 44 47 51 55 59 67 70

---

[1] Выготский Л.С. Выготский Л.С. Мышление и речь // Собр. соч. в 6-ти томах. М.: Педагогика,  1982. – Т.2. – С. 339.

[2] Бахтин М.М. Проблема речевых жанров // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1986. – С. 266.

[3] Старагина И.П. Речь: опыт построения учебного курса для младших школьников по Бахтину //Философские науки.  – №1 – Москва: 1995. – С.201-206; Старагина И.П. О роли металингвистического анализа высказывания в становлении письменной речи ребенка // Литературоведческий сборник. – Вып. 2. – Донецк: ДонГУ, 2000. – С.200 – 211; Старагина И.П. Письменная речь: нерешенные проблемы младшего школьного возраста и возможные пути их решения // Вісник Харківського національного університету. – № 493. Серія психологія. Розвивальне навчання в Україні: стан і перспективи. – Харків, 2000. – С.56 – 60; Старагина И.П. Адресованность и завершенность письменного высказывания младшего школьника // Литературоведческий сборник. – Вып. 5/6. – Донецк: ДонГУ, 2001. – С.316 – 323; Старагіна І.П., Чеснокова О.Г. Особливості мовленнєвого розвитку дитини в системі розвивального навчання // Початкова школа. – № 3 – 2002. – С. 51 – 53, № 6 – 2002. – С.24-25; Старагина И.П. Вопрос о первичных и вторичных высказываниях в речи младшего школьника // Развивающее образование. Том ІІ. Нерешенные проблемы развивающего образования. – М.: АПК и ПРО, 2003. – С.231 – 236;  Старагина И.П. Возрастные возможности младших школьников в построении письменного высказывания // Вопросы психологии. – 2004. – № 4. – С.48 – 58.

 

[4] Эльконин Д.Б. Психология игры. – М.: Педагогика, 1978. – 304 с.

[5] Зинченко В.П. От классической к органической психологии. – М.: Международный Образовательный и Психологический Колледж, 1996. – 44 с.

[6] Эльконин Д.Б. Психология игры. – М.: Педагогика, 1978. – 304 с.