Виступ на науково - практичній конференції
Доброго дня всім присутнім.
Рада новій зустрічі, цікавим допитливим поглядам скількох розумних очей. Дозвольте
відрекомендуватися. Я – Васяніна Каріна Олександрівна. Учениця 3 класу
Червонокостянтинівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів. Сьогодні,
долаючи відстань від свого села до районного центру Петрове, мимоволі зупинила
погляд на вкрите хмаринками небо. Дивно: легенькі прозорі хмарки ніби
посміхаються нам, людям. І тихо говорять: «Живіть у мирі та злагоді».
Мир…Слово мир сьогодні на
вагу золота. Його відстоюють наші захисники у зоні АТО, не жалкуючи власного
життя. Чому воно туди йдуть?, - задають питання недалекоглядні люди. Я не
розумію, чому на таке просте запитання дорослі люди не знають відповіді! Мій
дядько теж зараз у гарячій точці. І не чомусь. А просто за покликанням свого
серця. Просто тому, що у свій час відвойовували мир його прадіди, діди. Цей
генетичний патріотизм зароджується здавна і продовжує жити сьогодні. У
справжніх патріотах своєї держави. Ми
маємо знати і пам’ятати нашу історію. І ту ціну, якою діставався і дістається
нам мирне життя. Я горджуся тим, що живу на Україні. Тим, що маю легендарне
коріння свого родового дерева. І гордість переповнює мене за те, що витоки
родинного патріотизму починаються з мого дідуся, ветерана великої Вітчизняної
війни. Він зараз живе у моєму селі. Його цінують, поважають люди. Це не просто
дідусь, який пройшов війну. Це – жива легенда нашого краю, що народилася з
відданості Батьківщині і трудового подвигу.
Дідусь багато розповідав мені
про війну. Мене зацікавила історична спадщина народу, пов’язана з роками Другої
світової війни. Почала збирати матеріали, вивчати архіви. І за два роки
дізналася багато цікавого. Хтозна, чи
текла б у нас на Петрівщині зараз наша річка Інгулець, якби мій дідусь зі
своїми бойовими побратимами у 1943 році не розмінували водяну міну, що
перекрила витік річки з південно – східного боку. Це все пролог. Найцікавіше –
попереду. Хочу розповісти вам про свого дідуся, якого ви неодмінно бачили не
раз у районному центрі, на шпальтах районної газети «Трудова слава», ветерана Другої світової війни Максімова
Георгія Герасимовича. Особливою
гордістю сповнюється моє серце тому, що він – саме мій дідусь. Життєве кредо дідуся: «Бути
відданим Батьківщині і трудовому подвигу».
Народився Георгій Герасимович 17
січня 1927 року у селі Чистопіль Дніпропетровської області у родині селянина.
Мати - Ганна Василівна. Батько - Герасим Пилипович. У родині виховувалося троє
дітей – 2 брати і сестра. Старша сестра Олександра, середнім був Георгій , наймолодшим – брат Валентин.
З дитинства дідусь дуже любив
річку Інгулець. Рибалив, ловив раків, обожнював купатися. Улюбленим напоєм
дідуся було і є – молоко. Як каже дідусь, він молоко пив як павук.
Освіта Георгія Герасимовича розпочалася тим, що він закінчив семирічку. Вчився на відмінно, улюблені предмети - це історія та географія. Мріяв
стати льотчиком. Цій мрії здійснитися не судилося. Адже після закінчення школи, розпочалася Велика Вітчизняна війна.
1941 рік. Червень. 22 число. Ця
дата назавжди закарбувалася в пам’яті ветерана страшним спогадом. У той час
родина мого дідуся Георгія проживала у Маріампольському радгоспі . Через місяць
від початку війни у селі Новостародубі вперше люди побачили німецький танк –
страшний, великий, що насувався, мов чорний птах, на беззахисну здобич. Його поява
для простих селян була, як грім серед ясного неба. Так німецько – фашистське
військо вперше вторглося на територію Петрівського району.
Ветеран згадує ті дні: « Ми разом з родинами , тваринництвом, технікою
евакуювалися за Дніпро ». Тягнулися повільно дні, мов сірі густі хмари, що заполонили
синє небо і не хотіли його залишати. В
серпні місяці в районі Києва німецькі війська перетнули Дніпро. Люди, взявши
техніку, велику рогату худобу,
евакуювалися.Георгій Герасимович згадує: «Тоді мій батько керував всією евакуйованою
групою, що налічувала 36 чоловік – жителів села. Всі ми там зимували, а
навесні знову евакуювалися за річку Волгу. Я особисто
з братом Валентином супроводжували, сидячи верхи на конях, поголів’я худоби в
дорозі. А під час зимівки працювали: доглядали за тваринами».
У червні місяці 1944 року, працюючи
в тваринницькій галузі, повернулися на Батьківщину у Петрівський район. Тоді
дідусь був сімнадцятирічним парубком. Отримав звання сержанта, потрапив на службу у 15 – й девізіон Чорноморського флоту (воєнні суда, які
займаються підриванням мін – «тральщики»). Мобілізований Георгій
Герасимович потрапив на третій тральщик,
а всього їх було . До 20 травня 1047
року корабель - тральщик №913 приймав участь у військовій операції по «травленню»
та знищенню морських мін на
узбережжі Чорного моря. На мінному полі Георгій Герасимович виконував свій обов’язок – розміновував
територію.
В цей час Георгій
Герасимович тяжко захворів (йому було тоді 19 років). У шпиталь змоги потрапити вчасно не було, бо не було
можливості знайти собі заміну. Тому з високою температурою тіла (38 – 39
градусів) ніс вахту цілий тиждень, поки знепритомнів. Повернувшись із
військового завдання, зрештою потрапив у військовий шпиталь, був демобілізований,
як інвалід і визнаний непридатним до служби в армії. А ця страшна хвороба не
залишала Георгія Герасимовича майже 10 років. Тому подальше життя стало
боротьбою за власне здоров’я. І трудовим подвигом. З тих пір працюючою у
ветерана залишається лише одна легеня.
Був направлений на навчання до Кіровоградської
партійної школи, здобув диплом агронома, пішов працювати до Червонокостянтинівської сільської ради у колгосп «Росія», де був обраний
колгоспниками керівником. Плідно працював 23 роки . Саме цей колгосп першим у
Петрівському районі застосував грошову оплату праці.
Георгій Герасимович з гордістю згадує: «Я
особисто був нагороджений Орденом трудового Червоного прапора, Орденом Леніна
та медаллю «За доблесну працю» й почесними грамотами. А як учасник бойових
дій - Орденом «За мужність», маю понад
20 ювілейних медалей. І переконаний, що історія людини починається з трудового
подвигу і відданості своїй Батьківщині».
Господарство, яким керував Георгій
Герасимович, займало серед усіх господарств району І почесне місце по
виробництву сільськогосподарської продукції
та грошових надходжень.
Кажуть, що життя, як пісня. Плине, тече,
наспівуючи різні мелодії - смутку і жалю, радості і щастя, сповнена злетів і
падінь. Люди, що все життя віддали рідній Батьківщині, ніби складаються з текстів пісень, стаючи живими
легендами свого краю. Але у кожної людини своя доля, своя пісня.
Так от і Георгій Герасимович - жива легенда мого краю, ветеран Другої
світової війни, порівнює своє прожите життя з піснею «Раскинулось море широко».
У цій пісні машиніст – котельний тяжко захворів і помер. Ветеран згадує «Отак і
моя доля складалася, але я вижив. Певно тому, що для мене в рідному краї іще
залишилася незакінчена місія – допомогти відбудувати зруйноване війною
господарство. Адже невтомна праця – це теж подвиг. А ціну подвигу найкраще знає
той, хто пройшов тернистими стежками війни. Коли я захворів, стоячи на вахті, у мене був
друг. От він і написав цю пісню під час війни. Вона живе і досі. Сидів у
шлюпці, виконуючи роботу мінера. Підпливав і керував нею, щоб поближче до міни.
Хватаю її за «роги», в яких закручені вибухівки, і не даю міні впасти на
шлюпку.»
Ось така невибаглива, здається, проста робота.
Постійно у воді з перепадом температур. Такий собі двобій з водяним змієм вагою
до тонни. І таких «сюрпризів» дуже багато, їх ставлять під великі кораблі на
глибину 6 метрів на якорях. Ось така дивовижна гра зі смертю. А праця вахтера
– дивовижна гра з долею. Організм працює
при температурі +57 градусів. Піт від жари та хвилювання котився з такою силою,
що вибирав його з чобота кружкою. Чому так відбувається, вивчала вплив високої
температури на організм людини.
Подругами і рятівниками в цей час для таких тральщиків були удача і
карта моря. Перша – давала надію на повернення. Друга – була дороговказом в
Чорному морі у шторми, коли висота хвилі досягала 4 метри. В такій ситуації зачепити міну
кораблем дуже легко. Така морська міна мала величезну силу – вона розламувала
вщент за 10 хвилин крейсер довжиною у 180 метрів.
Зі смутком Георгій Герасимович завершує
чергове побачення зі мною: «Подвиг людини не тільки в бою, а і в труді. Для
мене в труді – був найвищим. Бо подвиг у бою закінчився зустріччю із тяжкою
хворобою».
Переконана, людина створена для життя заради життя.
Так і Георгій Герасимович завжди відчував біль втрати бойових побратимів, котрі
не повернулися з війни. Мріє, аби до братської могили побудували дорогу. Щоб рідні могли сюди
приїздити до своїх загиблих родичів. Мій дідусь гордиться тим, що я, його
внучка, вивчаю історію свого краю. Що в школі є історичний музей, яким керує
вчитель історії Шаповал Тамара Мефодіївна. Що учні мого класу разом з моєю
вчителькою Світланою Миколаївною досліджують
історичне минуле свого краю на історичко – краєзнавчому гуртку «Витоки».
Історію життєвого та воєнного подвигу дідуся
вивчаю два роки. Буду і далі продовжувати цю роботу. Коли виросту, мрію
написати про свої дослідження книгу «Як народжуються живі легенди».
