Науково - дослідницька діяльність

                                Виступ на науково - практичній конференції

   

Доброго дня всім присутнім. Рада новій зустрічі, цікавим допитливим поглядам  скількох розумних очей. Дозвольте відрекомендуватися. Я – Васяніна Каріна Олександрівна. Учениця 3 класу Червонокостянтинівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів. Сьогодні, долаючи відстань від свого села до районного центру Петрове, мимоволі зупинила погляд на вкрите хмаринками небо. Дивно: легенькі прозорі хмарки ніби посміхаються нам, людям. І тихо говорять: «Живіть у мирі та злагоді».

                  Мир…Слово мир сьогодні на вагу золота. Його відстоюють наші захисники у зоні АТО, не жалкуючи власного життя. Чому воно туди йдуть?, - задають питання недалекоглядні люди. Я не розумію, чому на таке просте запитання дорослі люди не знають відповіді! Мій дядько теж зараз у гарячій точці. І не чомусь. А просто за покликанням свого серця. Просто тому, що у свій час відвойовували мир його прадіди, діди. Цей генетичний патріотизм зароджується здавна і продовжує жити сьогодні. У справжніх патріотах своєї держави.  Ми маємо знати і пам’ятати нашу історію. І ту ціну, якою діставався і дістається нам мирне життя. Я горджуся тим, що живу на Україні. Тим, що маю легендарне коріння свого родового дерева. І гордість переповнює мене за те, що витоки родинного патріотизму починаються з мого дідуся, ветерана великої Вітчизняної війни. Він зараз живе у моєму селі. Його цінують, поважають люди. Це не просто дідусь, який пройшов війну. Це – жива легенда нашого краю, що народилася з відданості Батьківщині і трудового подвигу.

                 Дідусь багато розповідав мені про війну. Мене зацікавила історична спадщина народу, пов’язана з роками Другої світової війни. Почала збирати матеріали, вивчати архіви. І за два роки дізналася багато цікавого.  Хтозна, чи текла б у нас на Петрівщині зараз наша річка Інгулець, якби мій дідусь зі своїми бойовими побратимами у 1943 році не розмінували водяну міну, що перекрила витік річки з південно – східного боку. Це все пролог. Найцікавіше – попереду. Хочу розповісти вам про свого дідуся, якого ви неодмінно бачили не раз у районному центрі, на шпальтах районної газети «Трудова слава», ветерана  Другої світової війни  Максімова  Георгія  Герасимовича. Особливою гордістю сповнюється моє серце тому, що він – саме  мій дідусь. Життєве кредо дідуся: «Бути відданим Батьківщині і трудовому подвигу». 

               Народився Георгій Герасимович 17 січня 1927 року у селі Чистопіль  Дніпропетровської області у родині селянина. Мати  -  Ганна Василівна. Батько  -  Герасим Пилипович. У родині виховувалося троє дітей – 2 брати і сестра. Старша сестра Олександра, середнім був     Георгій , наймолодшим – брат Валентин.

               З дитинства дідусь дуже любив річку Інгулець. Рибалив, ловив раків, обожнював купатися. Улюбленим  напоєм  дідуся було і є – молоко. Як каже дідусь, він молоко пив як павук.

              Освіта  Георгія Герасимовича розпочалася тим, що він  закінчив семирічку. Вчився на відмінно,  улюблені предмети - це історія та географія. Мріяв стати льотчиком. Цій мрії здійснитися не судилося. Адже після закінчення  школи,  розпочалася Велика Вітчизняна війна.

               1941 рік. Червень. 22 число. Ця дата назавжди закарбувалася в пам’яті ветерана страшним спогадом. У той час родина мого дідуся Георгія проживала у Маріампольському радгоспі . Через місяць від початку війни у селі Новостародубі вперше люди побачили німецький танк – страшний, великий, що насувався, мов чорний птах, на беззахисну здобич. Його поява для простих селян була, як грім серед ясного неба. Так німецько – фашистське військо вперше вторглося на територію Петрівського району.

               Ветеран згадує ті дні: « Ми  разом з родинами , тваринництвом, технікою евакуювалися за Дніпро ». Тягнулися повільно  дні, мов сірі густі хмари, що заполонили синє  небо і не хотіли його залишати. В серпні місяці в районі Києва німецькі війська перетнули Дніпро. Люди, взявши техніку,  велику рогату худобу, евакуювалися.Георгій Герасимович згадує: «Тоді мій батько керував всією евакуйованою групою, що налічувала 36 чоловік – жителів села. Всі ми там зимували, а навесні   знову евакуювалися за річку Волгу. Я особисто з братом Валентином супроводжували, сидячи верхи на конях, поголів’я худоби в дорозі. А під час зимівки працювали: доглядали за тваринами».

            У червні місяці 1944 року, працюючи в тваринницькій галузі, повернулися на Батьківщину у Петрівський район. Тоді дідусь був сімнадцятирічним парубком. Отримав звання сержанта, потрапив  на службу у 15 – й девізіон  Чорноморського флоту (воєнні суда, які займаються підриванням мін – «тральщики»). Мобілізований Георгій Герасимович  потрапив на третій тральщик, а всього їх було . До  20 травня 1047 року корабель  -  тральщик  №913 приймав участь у військовій операції по «травленню» та знищенню морських мін  на узбережжі  Чорного моря.  На мінному полі Георгій Герасимович  виконував свій обов’язок – розміновував територію.

                   В цей час Георгій Герасимович тяжко захворів (йому було тоді  19 років). У шпиталь змоги  потрапити вчасно не було, бо не було можливості знайти собі заміну. Тому з високою температурою тіла (38 – 39 градусів) ніс вахту цілий тиждень, поки знепритомнів. Повернувшись із військового завдання, зрештою потрапив у військовий шпиталь, був демобілізований, як інвалід і визнаний непридатним до служби в армії. А ця страшна хвороба не залишала Георгія Герасимовича майже 10 років. Тому подальше життя стало боротьбою за власне здоров’я. І трудовим подвигом. З тих пір працюючою у ветерана  залишається лише одна легеня.

           Був направлений на навчання до Кіровоградської партійної школи, здобув диплом агронома, пішов працювати  до Червонокостянтинівської сільської ради  у колгосп «Росія», де був обраний колгоспниками керівником. Плідно працював 23 роки . Саме цей колгосп першим у Петрівському районі застосував грошову оплату праці.

       Георгій Герасимович з гордістю згадує: «Я особисто був нагороджений Орденом трудового Червоного прапора, Орденом Леніна та медаллю «За доблесну працю» й почесними грамотами. А як учасник бойових дій  - Орденом «За мужність», маю понад 20 ювілейних медалей. І переконаний, що історія людини починається з трудового подвигу і відданості своїй Батьківщині».

        Господарство, яким керував Георгій Герасимович, займало серед усіх господарств району І почесне місце по виробництву сільськогосподарської продукції  та грошових надходжень.

      Кажуть, що життя, як пісня. Плине, тече, наспівуючи різні мелодії - смутку і жалю, радості і щастя, сповнена злетів і падінь. Люди, що все життя віддали рідній Батьківщині, ніби  складаються з текстів пісень, стаючи живими легендами свого краю. Але у кожної людини своя доля, своя пісня.

       Так от і Георгій Герасимович  - жива легенда мого краю, ветеран Другої світової війни, порівнює своє прожите життя з піснею «Раскинулось море широко». У цій пісні машиніст – котельний тяжко захворів і помер. Ветеран згадує «Отак і моя доля складалася, але я вижив. Певно тому, що для мене в рідному краї іще залишилася незакінчена місія – допомогти відбудувати зруйноване війною господарство. Адже невтомна праця – це теж подвиг. А ціну подвигу найкраще знає той, хто пройшов тернистими стежками війни.  Коли я захворів, стоячи на вахті, у мене був друг. От він і написав цю пісню під час війни. Вона живе і досі. Сидів у шлюпці, виконуючи роботу мінера. Підпливав і керував нею, щоб поближче до міни. Хватаю її за «роги», в яких закручені вибухівки, і не даю міні впасти на шлюпку.»

 Ось така невибаглива, здається, проста робота. Постійно у воді з перепадом температур. Такий собі двобій з водяним змієм вагою до тонни. І таких «сюрпризів» дуже багато, їх ставлять під великі кораблі на глибину 6 метрів на якорях. Ось така дивовижна гра зі смертю. А праця вахтера –  дивовижна гра з долею. Організм працює при температурі +57 градусів. Піт від жари та хвилювання котився з такою силою, що вибирав його з чобота кружкою. Чому так відбувається, вивчала вплив високої температури на організм людини.

Подругами і рятівниками  в цей час для таких тральщиків були удача і карта моря. Перша – давала надію на повернення. Друга – була дороговказом в Чорному морі у шторми, коли висота хвилі досягала  4 метри. В такій ситуації зачепити міну кораблем дуже легко. Така морська міна мала величезну силу – вона розламувала вщент за 10 хвилин крейсер довжиною у 180 метрів.

       Зі смутком Георгій Герасимович завершує чергове побачення зі мною: «Подвиг людини не тільки в бою, а і в труді. Для мене в труді – був найвищим. Бо подвиг у бою закінчився зустріччю із тяжкою хворобою».

        Переконана, людина створена для життя заради життя. Так і Георгій Герасимович завжди відчував біль втрати бойових побратимів, котрі не повернулися з війни. Мріє, аби до братської  могили побудували дорогу. Щоб рідні могли сюди приїздити до своїх загиблих родичів. Мій дідусь гордиться тим, що я, його внучка, вивчаю історію свого краю. Що в школі є історичний музей, яким керує вчитель історії Шаповал Тамара Мефодіївна. Що учні мого класу разом з моєю вчителькою Світланою Миколаївною  досліджують  історичне минуле свого краю на історичко – краєзнавчому  гуртку «Витоки».

        Історію життєвого та воєнного подвигу дідуся вивчаю два роки. Буду і далі продовжувати цю роботу. Коли виросту, мрію написати про свої дослідження книгу «Як народжуються живі легенди».